«Донечко... Скоро я повернуся...»

Запис у щоденнику: 14 травня. Околиці «Ростка» 

Бензин у каністрі майже на нулі, та й самому треба було хоч трохи перевести подих. Помітив стару радянську заправку — напіврозвалена, обросла «холодцем», але дах ще тримався. Вирішив загнати машину в тінь, щоб не так світитися на відкритій дорозі. 

Тиша була такою густою, що здавалося, її можна різати ножем. Тільки вітер ганяв порожню бляшанку по бетону. Я виліз із кабіни, тримаючи палець на запобіжнику, і раптом почув це... 

Спочатку подумав — перешкоди в рації. Якийсь хрипкий, надламаний звук. Але звук йшов не з динаміка, а з-за рогу будівлі, біля старих колонок. 

— «Донечко... Скоро я повернуся...» — пролунало так тихо, ніби людина говорила це через сон. 

Я завмер. В Зоні голос людини — це або надія, або пастка. Обережно визирнув. Біля заправної колонки сидів він. Колись це був вольний сталкер у гарному комбезі, тепер — лише брудна оболонка. Голова неприродно нахилена, рухи рвані. Зомбований. 

Я вже підняв ствол, щоб припинити його муки, але він знову заговорив, і пальці просто задерев’яніли. 

— «Маша... Машенька... Де ти?..» — він повільно повертав голову, ніби шукав когось маленького серед іржі та радіації. — «Не плач, маленька... Тато скоро прийде...» 

Він почав порпатися в розірваній кишені розвантаження. Його пальці, почорнілі від бруду, витягли якусь розмоклу грудку землі чи то сміття. Він дивився на це так ніжно, ніби тримав найбільший скарб у світі. 

— «Ось... цукерку тобі приніс...» — пробурмотів він і простягнув руку в порожнечу. 

В цей момент мене накрило. Перед очима, як жива, постала моя маленька принцеса.  Її сміх, запах волосся, те, як вона біжить до дверей, коли я повертаюся додому. Я відчув, як по щоках котяться сльози, обпікаючи обличчя, немите кілька днів. 

Цей бідолаха теж мав свою принцесу. Він теж обіцяв повернутися. Він ішов сюди не за артефактами, а за її майбутнім, а натомість Зона випила його розум, залишивши тільки цей один-єдиний спогад, який він крутить у голові, як заїжджену платівку. 

— «Треба йти... вона чекає...» — він важко підвівся, волочачи за собою іржавий автомат, і побрів кудись у бік туману. 

Я так і не вистрілив. Просто не зміг. Дивився йому в спину, і вперше в житті мені стало по-справжньому страшно. Не монстрів чи викидів. А того, що одного дня я теж можу забути все, крім того, як сильно я хочу її обійняти. 

Витер очі рукавом, завів двигун. Треба вибиратися. Я маю повернутися. Заради неї.