Ті, заради кого варто жити

25 квітня 2026 року 

Перед очима й досі та сцена, яку я бережу в самому серці, як найцінніший артефакт. Лютий 2022-го. Квартира, забита речами, і важка спакована сумка біля порогу.  Олена тримала на руках нашу малечу. Вони обіймали мене так міцно, ніби намагалися вплести своє тепло в мою шкіру, щоб воно гріло мене там, куди я йшов. 

Ми сміялися. Дивно, але ми тоді сміялися, жартували про те, як скоро знову будемо пити чай на кухні. Це була надія, загорнута в усмішки, хоча в повітрі вже пахло невідомістю.  Це не була просто розлука на певний час — це був крок у безодню. Тоді одна країна вирішила, що може просто стерти іншу з карти. Але вони забули, що український народ — це не стадо, яке можна залякати. Ми — воїни на генетичному рівні.  І того ранку тисячі синів і дочок великої Країни стали живим щитом. 
Обіймаючи свою сім'ю тоді, як востаннє, я пообіцяв вижити. Я уклав свій власний контракт із Богом: я стоятиму до кінця, а Він дасть мені шанс повернутися.  І Він тримав слово. Скільки разів побратими вже подумки мене ховали, а я виходив — посічений, виснажений, але живий. 

Сьогодення повернуло мене в сиру темряву підземель. В руці залишалася остання граната. Ситуація здавалася безвихідною, але я вже давно засвоїв: безвихідних ситуацій не буває.  Я помітив, як вартові «Моноліту» розділилися, втративши пильність у своїй фанатичній впевненості. Посміхнувшись власним думкам, я сховав гранату назад у підсумок. Зараз потрібна тиша. 
Мій вірний помічник — ніж — звично ліг у долоню. Один ривок, і лезо по саму рукоятку ввійшло в шию монолітівця, що стояв до мене спиною.  Він нічого не відчув, лише його кров гарячою цівкою ринула назустріч із сухою землею Зони. Другий фанатик обернувся, але я вже був поруч. Сталкерська вдача і лють солдата злилися в одне ціле. Короткий бій, кілька точних черг із трофейної зброї — і зал знову занурився в тишу. Раптом з боку головного входу прогримів вибух чітко спрямованої вибухівки.  У зал увірвалися бійці, що виглядали як прибульці з майбутнього. Це були екзоскелети останнього покоління — масивні конструкції з матового титану. Гідравлічні шланги, сервоприводи, що гули за спинами, та шоломи-сфери з тепловізорами.  Це були військові. Одна із фракцій ЗОНИ.
Мене оточили миттєво. Чітко, жорстко, професійно.
— Зброю на запобіжник. Руки так, щоб я їх бачив, — голос командира був сухим наказом. 

Мене затримали, швидко перевірили, проте зброю не забирали. Це була повага. Командир підняв забрало шолома і подивився мені в очі. 
— Фіксику, — звернувся він спокійно. — Твоя робота тут закінчена. Ми забираємо тебе з собою. Зараз вирушаємо на базу — там на тебе чекає зустріч із генералом. Такі люди, як ти, зараз потрібні Країні. 

Я кивнув, витираючи ніж. Контракт із Богом триває. І цей шлях, куди б він не вів, веде мене до тієї самої мети. Додому. 

Кінець запису.