23 квітня, 2026 рік. Околиці Радара. Сектор «Мертва петля».

Полудень. Повітря — це розпечений кисіль з озону та іржі. Легені печуть при кожному вдиху, наче я ковтаю мелене скло. ПДА захлинається статикою, перетворюючи мапу на криваве місиво з пікселів. Тут електроніка дохне першою, мозок — одразу за нею.

Я перевіряв герметичність дихального клапана біля розірваного «Уралу», коли в голові клацнуло. Це не звук. Це ультразвуковий тиск, від якого ясна починають кровоточити, а зуби ниють так, наче їх свердлять без наркозу. Шепіт. Тисячі розтерзаних глоток, що зливаються в один механічний гул: «Він бачить... Він кличе...»

Через ПНВ я побачив цих виродків. П'ятеро «монолітівців» у біло-сірому дранті. Вони не йшли — вони карбували крок по аномальному гравію, наче сама Зона підстилала під них полотно. Один зупинився за десять кроків. Я перестав дихати, серце вгатило по ребрах. Погляд фанатика був порожнім, випаленим Випалювачем, спрямованим у небо кольору розітнутої вени.

— Дякуємо Тобі за те, що відкрив нам плани ворогів наших... — голос виходив не з горла, а прямо з-під тріснутого пластика протигаза, мертвий, як шум порожнього ефіру.

Я відповзав, здираючи нігті об щебінь. Цей шепіт вже не зовні, він проростає всередині черепа чорною цвіллю. Вони не шукають мене. Вони мене вже відчули.

Ніч. 02:15. Бетонна пастка.

Ніч смердить озоном і паленим м’ясом. «Білі халати» затиснули мене в колекторі, куди стікає вся радіоактивна гидота зі станції. Вони гнали мене через «м’ясорубки» та «електри», де нормальна людина розпалася б на атоми за секунду. Але ці... вони просто йшли крізь розряди.

Гермодвері не просто відчинилися — їх вирвав з м'ясом гігант в екзоскелеті. Поршні його костюма шипіли, випльовуючи мастило. Я вгатив у нього залишки ріжка 5.45. Бачив, як керамічні пластини розлітаються на друзки, як кулі рвуть тканину, але цей виродок навіть не сповільнився. Жодного стогону, жодного матюка. Тільки монотонний, важкий тупіт гідравліки по заюшеному слизом бетону.

Коли затвор клацнув у порожнечу, я стрибнув у ва-банк. Вибив ствол у першого фанатика і з хрускотом всадив мисливський ніж прямо під забрало, в очну ямку. Звідти не бризнула кров. Витекла чорна, густа жижа — суміш мастила, гною та психотропних реагентів. Гігант перехопив моє горло. Пальці-лещата почали сходитися, я почув, як хруснули шийні хребці. В очах спалахнули наднові, а потім — густа темрява.

Мене врятував тільки інстинкт приреченого. Пальці намацали чеку на гранаті, що висіла в нього на розвантаженні. Висмикнув. Відштовхнувся від його залізних грудей і звалився в дренажну канаву, повну лайна та хімікатів.

Вибух. Колектор здригнувся, немов жива істота. Мене накрило шаром бетону, перемішаним із фрагментами кісток та екзоскелета того «брата».

Світанок. 04:40. Останній рубіж.

Забився в щурячу нору під насипом. Ліва рука висить батогом — вивих. Вправив суглоб, закусивши рукав комбінезона так, що шматки тканини залишилися на зубах. Біль такий, що хочеться вити, але я тільки хриплю.

Перерахував «статки»:

• 8 набоїв 5.45 (бронебійні, остання надія).

• Ніж (лезо вищерблене об чиюсь щелепу).

• Ф-1, примотана скотчем до грудей. Мій квиток в один кінець.

Руки ходять ходором, на папір щоденника капає бурий суглинок упереміш із кров’ю з розбитого носа. Плями розпливаються, наче клякси Роршаха.

Вони поруч. Їхні ліхтарі ріжуть ранковий туман, як лазери. Жодних криків «Здавайся!». Тільки сухий, нелюдський голос у рації, що доноситься з-за насипу:

— Об'єкт ідентифіковано. Видалення зараження розпочато. Очищення неминуче.

Я відчуваю їхній фанатичний спокій. Це не бій, це дезінсекція. Ну що ж, суки... Я не об’єкт. Я — помилка в вашій системі. І я збираюся дорого коштувати вашому Моноліту.

Якщо сонце зійде, а я — ні, нехай Зона поглине цей зошит. Тут більше немає людей. Тільки каміння і цей клятий шепіт.