4. Не в ту годину

Запис у Щоденнику сміливості.

Я прокинувся дуже важко.
Тіло боліло і нило, ніби я зовсім не спав цілу ніч. Голова гуділа, а руки були такими важкими, що навіть підняти телефон здавалося складним.

Я вже не знав, що робити.

Тому просто написав керівничці, що мене сьогодні не буде в школі — захворів.
Замстарості теж написав, щоб він мене підмінив.

Через кілька хвилин телефон почав дзижчати.

Повідомлення в класному чаті з’являлися одне за одним.

«Степ, ти нормально?»
«Що сталося?»
«Ти ж учора був у школі…»
«Температура є?»

Я довго дивився на екран.
Пальці ледве рухалися.

Я написав тільки:

«Все нормально. Просто захворів. Сьогодні вдома.»

Хтось написав:
«Одужуй.»

Хтось скинув смайлик.

А хтось написав:
«Якщо що — напиши.»

Я відклав телефон на тумбочку.

У кімнаті було тихо.
Занадто тихо.

Я повільно підвівся з ліжка і пішов на кухню. Налив собі чай, але навіть не дуже хотів пити.
Сів за стіл і просто дивився у вікно.

День був звичайний.
Люди йшли по вулиці.
Машини їхали.
Все виглядало нормально.

Я повернувся в кімнату, спробував трохи зробити домашнє завдання, але букви в зошиті розпливалися.
Тому я просто ліг назад на ліжко.

Телефон іноді знову дзижчав — однокласники все ще щось писали в чат.

Я взяв його, швидко відповів:

«Все ок. Просто відпочиваю.»

І саме тоді я відчув це дивне відчуття.

Ніби хтось дивиться на мене.

Я повільно повернув голову до вікна.

І завмер.

Там, за склом, стояла та сама темна постать.

Вона не рухалася.
Просто стояла… і дивилася.

Навіть крізь скло я відчув той самий холод.

Я моргнув.

І постать зникла.

Наче її ніколи й не було.

Я ще кілька хвилин дивився у вікно.

Порожньо.
Нікого.

— Мені просто здалося… — тихо сказав я сам собі.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від однокласника:

«Ми після уроків можемо зайти до тебе. Провідати.»

Я хотів відповісти, що не треба.

Але раптом…

тук.

Я завмер.

Звук прийшов не з дверей.

тук…

Це було з вікна.

Повільно.
Ніби хтось дуже спокійно стукав пальцями по склу.

Я повільно підвівся з ліжка.

Крок.
Ще крок.

Серце билося так голосно, що здавалося, його чути на всю квартиру.

Я підійшов до вікна.

І завмер.

Там стояла та сама темна постать.

Але тепер вона була набагато ближче.

І вперше…

вона підняла руку до скла.

Телефон випав з моїх рук на підлогу.

Екран засвітився.

На ньому з’явилося нове повідомлення:

«Степ… ти вдома? Ми вже під твоїм під’їздом.»

А постать за вікном повільно посміхнулася.

…

Продовження слідує.