3. Темрява, тінь і…

Запис у Щоденнику сміливості.

Коли лампа згасла, тьма накопичувалася в коридорі, ніби хтось накрив мене чорною ковдрою. Школа не має бути такою темною — навіть увечері світло з коридорних вікон хоч трохи підсвічує стіни.

Але тут…

Ніби все світло просто зникло.

Я завмер.
Навіть дихати стало важко.

— Сте-е-пан… ти так близько…

Голос був уже не десь у повітрі.
Він був поруч.
Дуже поруч.
Так близько, що я відчув холод на шиї, ніби хтось стояв просто за моєю спиною.

— Не підходь, — сказав я тихо, але голос зірвався. — Я серйозно.

— Ти ж не боїшся… сміливий хлопче?..

Я заплющив очі, хоча в темряві це нічого не змінювало.

Серце калатало так голосно, що я й сам би себе не почув.

І раптом —
клац.

Світло повернулося.
Наче нічого й не було.

Я стояв один посеред коридору.
Порожньо. Тихо. Нормально.
Ні сліду голосу. Ні тіні.

Я швидко підхопив рюкзак і пішов до кабінету вчительки української.

— Степане? Ти чого тут? — вона підняла брови.

— Мені… погано, — я не став вигадувати. — Можу піти додому?

Вона подивилася на мене уважно, довше, ніж зазвичай.

— Йди. Тільки подзвони комусь із рідних.

Я кивнув і вийшов зі школи так швидко, як тільки міг, намагаючись не дивитися на вікна, не слухати шум і не згадувати той шепіт.

Наступного дня я вирішив: усе, досить.

 Я це забуду.

Мені просто здалося.
Втома.
Фантазія.

На фізкультурі було шумно й звично: біг, сміх, тупіт.
Ніяких голосів.
Ніякої темряви.

Аж поки я не побачив його.

За старими воротами стадіону стояла темна постать.
Висока. Непорушна.
Без обличчя.
Наче її намалювали з диму.

Я зупинився, ніби врізався в стіну.

 — Степан?— учитель з фізкультури підійшов ближче. — Що ти там побачив? Там нікого немає.

Я чув його голос, але він був десь далеко.
Наче крізь воду.

Постать не рухалася.
Просто дивилася.
Якщо в неї взагалі були очі.

— Степане-е! — знову гукнув учитель. — Ти нормально себе почуваєш?

Я не встиг відповісти.

Хтось із однокласників поклав мені руку на плече.

Я підскочив так, що ледь не впав.

— Ого! — хлопець відсахнувся. — Та ти що, я ж просто торкнувся!

— Фух… — видихнув я. — Налякав…

— Ти сьогодні якийсь дивний, — хмикнув він.

Я знову глянув за ворота.

Постаті не було.

Але я знав — вона була.
І бачити її міг тільки я.

Я повернувся додому раніше, ніж зазвичай.
Навіть не пам’ятаю дороги — просто йшов, поки не зачинив за собою двері.

Поїв.
Зробив уроки.
Усе, як завжди.

Я весь час прислухався.
До тиші.
До стін.
До власного дихання.

Нічого не сталося.

Я ліг спати, переконуючи себе, що це просто збіг.
Втома.
Уява.

Але вранці я зрозумів — щось не так.

Тіло було важким, ніби я всю ніч не спав.
Голова гуділа.
Світ здавався надто далеким.

Я спробував підвестися
і одразу сів назад на ліжко.

Це був лише початок.