2. Той,хто знає моє ім’я

Кажуть, школа — це місце, де шум ніколи не припиняється.
Ну… майже ніколи.Коли я вийшов у коридор після уроків, тиша стояла така густа, що здавалося — ще трохи, і вона впаде на плечі, як важка ковдра.Лампа над моєю головою — та сама, що миготіла вже місяць, — засичала й клацнула.
Світло тремтіло, ніби намагається мене про щось попередити.Я зробив кілька кроків.І тоді це сталося знову. 

-Сте-па-а-а-не…

Я завмер.Це був голос.
Але не людський. Не дитячий.
І не дорослий.Здавалося, він ледь торкається повітря — не проходив через вуха, а одразу з’являвся в голові.

- Ха-ха… Дуже смішно, – пробурмотів я, хоча знав, що мене ніхто не чує. - Якщо це розіграш – він тупий.

Я намагався переконати себе, що хтось просто сховався за рогом.
Черговий ідіотський жарт.Я глибоко вдихнув і ступив уперед.Тиша.
Порожній коридор.
Тьмяні вікна.
Нікого.

- Степа-а-а-не… тут!

Цього разу голос був ближче.Надто близько.Наче хтось стояв просто за моєю спиною.Я різко повернувся.Порожньо.

- Та ти знущаєшся?! – я вже не стримався і крикнув. –Вилазь, кому сказано! Я не граюся!

Відповіді не було.Але я почув інше.Легкий, тягнучий сміх.
Низький.
Неприємний.

- Не сердься… сміливий хлопче…

Серце стиснулося.Я не казав цього щоденнику раніше, але…Ніхто з тих, хто мене знає, не називає мене “сміливим”.Усім хочеться вказувати, що я “надто серйозний” або “замкнутий”.

Цей голос знав, у що вдарити.

- Хто ти? — я зробив крок назад, хоч і ненавиджу виглядати так, ніби боюся.

-Той… хто бачить твої тіні…

- Дуже інформативно, дякую, — я закотив очі (хоч навряд чи голосу було видно). — Якщо хочеш поговорити — покажися. Або відчепись.

Коридор знову занурився в тишу.Я вже хотів зробити вигляд, що це мені здалося, коли раптом біля шафки щось різко грюкнуло.

Моя шафка.Точно моя.Я підійшов.Повільно.Кожен крок лунав надто голосно.Поклав руку на метал.Він був холодний, ніби стояв на вулиці.Потягнув дверцята до себе.Клац.Всередині лежав…чужий папірець.Не мій.Білий, складений навпіл.Я обережно взяв його.

На ньому одним рядком було написано чорним маркером:

“Ти не один, ти — наступний.”

Мені стало холодно.Не від страху.Від того, що слова були… знайомі.Дуже знайомі.Такі самі, як ті, що мені колись сказав один хлопець.Той, що називався моїм другом… перед тим як зрадив.

Я зім’яв папірець і прошепотів:

- Якщо це ти… Це не смішно.

Але в коридорі знову пролунав той голос.

- Це не він. Це… інше.

І лампа над головою згасла.