1. Чому я пишу це все

Запис у Щоденнику сміливості.

Мене звати Степан, мені 16 років. І я-той, кого легко прийняти за дорослішого, ніж я є насправді. Через очі, у них занадто багато того, що я не мав би бачити у такому віці.

Я не довіряю людям. Це звучить грубо? Можливо, але це правда, а правда буває не завжди приємною.

Я не знаю, чому почав вести цей щоденник. Мабуть, тому що слова — єдине, що мене не зраджує. Люди… є іншою історією, вони можуть посміхатися тобі в обличчя, казати: « Я з тобою», а потім… різати по найслабшому місцю. І навіть якщо рана загоїться, шрам залишається.

Мій щоденник — не про романтику й не про секрети. Він просто сміливий. Не такий, як у фільмах — коли герой стрибає з даху чи кидається на чудовисько. А той, що справжній. Коли ти встаєш після того, як тебе зламали. Коли ти вчишся знову довіряти, навіть якщо все всередині кричить: «НЕ РОБИ ЦЬОГО!».

Цей зошит — єдине місце, де я можу говорити чесно. Де не треба бути сильним, не треба робити вигляд, що тебе нічого не зачіпає. 

Мій світ дивний.  У нашому місті то зникають люди, то з’являються дивні спалахи світла, то по ночах щось шумить на даху — і це точно не коти. Іноді мені здається, що я бачу те, чого інші не бачать.

Наче щось підповзає до нашої реальності… наче все звичайне може тріснути в будь-який момент. Я не знаю, чому саме я відчуваю ці речі. Але знаю: це не випадковість. І знаю, що мені потрібно бути готовим до того, що може статися.

Тому я й створив Щоденник сміливості. Щоб записувати все: кожен страх, крок і кожну тінь, яка здається підозрілою. Бо якщо колись щось станеться-я хочу, щоб хтось знайшов ці записи й зрозумів: я намагався. 

Я справді намагався.

А тепер… Все почалося учора. У школі.

У коридорі, де лампа вже місяць миготіла, і ніхто не хотів її лагодити. Коли хтось назвав моє ім’я — але не людським голосом.

Це був лише початком.