Щоденник шизофреніка

Я – професійний вбивця,

з великим досвідом і стажем роботи. Я вбиваю…

Я вбиваю свої дні. Іноді роблю це швидко і безболісно, напиваючись зранку дешевим вином до напівсвідомості, та частіше вбиваю день повільно, замішуючи отруйний повільнодіючий коктейль з інгредієнтів: апатія-самокритика-саможаління (в співвідношенні: 2-1-1), і тоді вбивство тягнеться довго, неначе пожована жуйка, що ніяк не відстане від пальців.

Отак день у день.

Лише вчора задумав пограти з життям у чесність: домовились одночасно зняти свої маски, на раз-два-три. Життя сказало: «ОК!». Раз-два-три, і я рвучко здер з себе маску і зашпурнув в дальній кут свідомості. Та життя знов мене підставило, розвело як зайчика. Відтак, опинившись без захисту, отримав дуже болючого ляпаса в обличчя.

Мораль? Не вірити. Нікому, нічому, ніколи, і ні за які цукерки.

А що робити? Вбивати. День за днем. Доки не настане той, що вб’є тебе.

***

Мене покинула моя дівчина Оля. Шкода. Нам непогано жилося вкупі. Та тільки її правильне гламурне життя не ужилося з моїм – гидким і нікчемним.

А сьогодні вона прийшла до мене – я зустрів її коло свого під’їзду. Оля починає читати мораль про те, що треба ходити на пари і здати якийсь минулорічний залік. Я дратуюсь, відповідаю їй щось дуже неприємне і грубе, після чого очі її враз наповнюються слізьми…

В цей час Ти спостерігаєш за мною з вікна шостого поверху, задоволено шкірячи жовті брудні зуби, потім вистрибуєш через відчинену кватирку, кружляєш в мене над головою і кричиш щось глузливе.

Я повертаюсь додому.

Сидимо на підлозі: я мовчу, ти – складаєш пазли.

Я збираюсь подзвонити мамі – ти не даєш. Хочу сісти за курсову – ти кличеш мене випити пива і подивитись по телевізору чемпіонат Європи з дартсу. Ти мій найліпший друг і найнестерпніший ворог. Я люблю тебе. Я ненавиджу тебе. А тобі байдуже. Ти взяв мене напрокат в іграшковому магазині і забавляєшся на повну…

One more day is killed. Ти задоволений. Йдемо спати.

***

– Фуф… Два дні алкогольно-апатичної прострації минули, – я роздираю заспані очі і роздивляюсь узори тріщин на стелі, що над моїм ліжком.

Підвожусь і йду на кухню заварювати зелений чай. Знаходжу в холодильнику костку масла, а на підвіконні – кілька булочок з повидлом (далеко не першої свіжості). Допивши чай, згадую, що я в цій квартирі не один. На балконі в клітці порпається в стружці сірий хом’ячок Арнольд. Відкриваю дверцята: Арнольд вискакує мені на руку і починає злизувати залишки цукрової пудри з моїх пальців.

«Бідолаха! В тебе зовсім закінчилась вода в пляшечці!» – помітив я. Хоча одразу ж згадав, що читав десь про те, як довго гризуни можуть обходитись без води. Навіть довше, аніж верблюди.

Наливаю Арнольду води, цілую його в маленький вологий носик, і йду на пари.

Настрій легкий і приємний. Wszystko w porządku!

Біля університету мене чекає моя подруга (в прямому смислі цього слова) Ліна – довговолоса симпатична білявка.

– Привіт! – вона рада мене бачити.

– Привіт! – я теж, – мабуть, в мене безліч пропусків?

– Так!

– Не ходити на пари – це лінь, – самокритично стверджую я, – а ходити на всі пари – це шиза…

– І що ж робити?

– Шукати золотої середини.

– Ходити через раз?

– Ага… – я вперше за тиждень посміхаюсь.

Сьогодні понеділок. Чи, може, четвер?

***

Сьогодні ми чемно відсиділи всі пари. На африканознавстві я навіть сказав кілька розумних речей, за що заробив п’ятірку.

Після пар йдемо з Ліною в наш улюблений дворик, оточений старенькими цегляними триповерхівками, сідаємо на нашу улюблену лавку під розлогою тополею. Крізь її гілля видно шматочки осіннього блакитного неба.

Ліні дзвонить її хлопець. Вона говорить, що любить (кохає) його дуже і готова прожити з ним все своє життя. «І померти в один день» – домірковую я. Я їй не вірю. Я їй заздрю. Я їй співчуваю…

Ліна п’є пиво, я – сьорбаю кока-колу.

Потім ми довго цілуємось. Довше, ніж звичайно. Я по черзі злизую всі несказані слова з її язика…

Потім її рука лежить на моїх колінах, і я розглядаю узори ліній на  долоні і з подивом помічаю, що вони ідентичні тим, що на стелі над моїм ліжком.

Далі розповідаю Ліні якийсь непотріб. Помічаю через деякий час, що її вже немає, вона давно пішла додому. Я теж іду.

Вечоріє. День виявився на диво вдалим і змістовним, і помер своєю смертю. Вперше.

***

Твердо вирішую кардинально змінити своє життя.

Відчиняю двері (як завше – два повороти ключем у бік Мекки): з нутрощів квартири віє гнилим сірим смутком. Зібравши рішучість з усіх клітин свого організму, заходжу в середину. Ти лежиш на моєму ліжку і жереш виноград: рекламно-еротично запихаєш по черзі виноградини до рота, а кісточки випльовуєш вгору так, що вони влипають в стелю, чітко вимальовуючи останню літеру слова «ЛАЖА».

Я поволі підходжу до ліжка, і, рвучко смикнувши ковдру, стягую тебе на підлогу. Ти одразу ж начіплюєш на обличчя образливо-розлючено-засмучений вираз і нервово колупаєш підлогу гострими кривими нігтями.

– Тепер ти будеш таким, як я схочу! – вимовляю я, потупивши свій розплавлений алюмінієвий погляд.

Ти по-дитячому утираєш фальшиві сльози і, раптом, заливаєшся дзвінким глузливим реготом. Відтак встаєш і чимчикуєш на кухню, аби подивитись чергову серію «Клону». Я ж, спустошений і знесилений, падаю на ліжко, аби втопити уві сні останні думки.

Вночі, десь о 3:43, прокидаюсь від неприємного сну. Встаю і плентаюсь спросоння на балкон, щоб попити трохи холодного нічного повітря. І в мої напівсонні мізки зненацька приходить ідея: знищити тебе… Я беру гострого кухонного ножа (так мені здалося, хоча насправді то був жовтий кленовий лист, який ненароком залетів з двору крізь прочинену кватирку) і прямую у коридор.