Спогади серед попелу

Я сиджу тут, серед попелища, спираючись на холодну кам'яну стіну, і дивлюсь на зруйновану бібліотеку. В повітрі досі витає легкий запах гару, хоч пожежа давно згасла. Зламані полиці, розірвані сувої, обвуглені сторінки, які розсипалися на порох, – усе, що залишилося від колись великого сховища знань.  

Але найстрашніше – це кістки. Вони скрізь. Деякі з них ще зберігають форму людського тіла, ніби їхні власники востаннє намагалися захистити книги, закривши їх собою. Інші – розкидані, обвуглені, розламані.  

Я відчуваю, як біль глибше проникає в мене. Колись тут збиралися наймудріші розуми, ті, хто зберігав історію, знання, таємниці світу. Тепер вони лежали перетворені на пил, а їхні голоси назавжди стихли.  

Я простягнув руку і взяв одну з обгорілих сторінок. Вона ледь трималася, ламка, готова розсипатися від найменшого дотику. На ній ще можна було розібрати декілька слів, написаних ретельним почерком. Стародавні істини, які більше ніхто не прочитає.  

Як боляче було усвідомлювати, що все це сталося через сліпу жадобу влади, через страх перед тим, що не можна контролювати.  

Мені здається, що я чую їхні голоси: далекі, тихі, ніби мудреці все ще жили серед цих руїн.  

А може, це просто відлуння моєї власної провини?

Я схиляюсь над обвугленим столом, у слабкому світлі тліючих свічок, і пишу ці строки. Кожне слово здається останнім відлунням мого існування, ніби я викарбовую свою тінь на папері. Я не знаю, чи знайде хтось ці записи, чи хтось колись прочитає мої думки, але це більше не має значення. Це не лист комусь конкретному, в, скоріше, розмова з собою, остання спроба втримати щось справжнє в цьому безкінечному блуканні між світами, між життям і тим, що лишилося від мене.  

Я не хочу більше бути нічиєю маріонеткою. Нічиїм інструментом. Мною вже занадто багато разів користувалися у ім'я вищих ідей, у ім'я чужих амбіцій, у ім'я світу, який завжди прагнув мене приручити або знищити. Я не збираюся служити жодному пану, жодному ідеалу, жодній правді, крім тієї, що є в мені.  

Але я не хочу стати і чудовиськом. Тим, хто забув себе, хто віддався темряві, став лише безликою тінню, істотою, що знає тільки спрагу, тільки бажання знищувати. Я не хочу, щоб і моє ім’я зникло серед тих шепотів ночі, щоб і мене забули, як безіменного демона.  

Тому я йду. Йду в невідомість, у ліси, що ростуть без свідків, до річок, що течуть без пам’яті, до вітру, що несе голоси давно загиблих. У мене ж залишаються дерева, які пам’ятають більше, ніж люди, вода, яка бачила більше, ніж я, зорі, які були тут ще до всіх воєн і катастроф. У мене, врешті решт, залишаються спогади. 

І тільки іноді, в найтемніші ночі, я дозволю собі повернутися. Я стоятиму у тіні мого родового замку, ховаючись серед гілля старих дерев, і спостерігатиму за тими, хто носить моє прізвище. Вдивлятимуся у риси їхніх облич, у їхні долі, сподіваючись, що вони не повторять мій шлях. Я переконаюся, що жодна тінь темряви не торкнулася їх, що їхні життя – їхні власні, а не маріонеткові танці в чиїхось руках.  

І якщо одного дня я побачу, що вони у безпеці, що вони вільні… Я, можливо, зможу знайти спокій. Але поки що – я йду…