Розділені темрявою

Я знав, що коли-небудь повернуся сюди. Знав, що доведеться подивитися в очі минулому. Але я не був готовий.  

— Я знав, що ти прийдеш, — пролунав суворий, твердий голос.  

Я здригнувся. Це був не шепіт привида, не ілюзія мого виснаженого розуму. Голос був цілком реальним.  

Я повільно підняв голову.  

Переді мною стояв сивий чоловік. Постать його була випростана, мов меч, а в очах горів холодний вогонь. Його риси... Вони здавалися знайомими, наче з далекого сну.  

Чолов'яга усміхнувся, але в тій усмішці не було тепла.  

— Не впізнаєш мене? — його голос був іронічним, сповненим гіркоти. — Я твій молодший брат, Ейван.  

Світ зрушив з місця.  

Мій молодший брат?..  

Я не повірив своїм очам. Переді мною стояв не хлопчик, якого я пам’ятав. Не юнак із спогадів. Переді мною був старий!

Скільки минуло років?  

— Ейване… — голос зрадив мене.  

— У тебе є лише кілька хвилин, щоб забратися звідси, — різко сказав він. — Лише в пам’ять про того, ким ти колись був, я даю тобі цей шанс.  

У його очах не було сліз, лише сталевий холод.  

— Ти — чудовисько, — кожне слово було, як лезо, що розривало мою сутність. — Ти вбив Мірту. Ти розбив серце нашим батькам. Через тебе вони захворіли і померли!  

Я похитнувся, хотів щось сказати, пояснити. Але що? Як знайти виправдання? Як зібрати докупи уламки минулого?  

Ейван зневажливо зітхнув:  

— Я не дам тобі чи подібним тобі істотам знищити те, що залишилося від нашого роду.  

Вогонь у каміні потріскував, кидаючи на обличчя брата різкі тіні. Він виглядав невблаганним, як сам час.  

— Геть звідси! —  голос пролунав у залі, як грім перед бурею.  

Я дивився на нього й розумів: між нами прірва. Я залишався таким, як був, а Ейвон… Він прожив ціле життя, постарів та поховав усіх, кого я знав.  

Я більше не мав родини.  

Я більше не мав дому.  

— Я ніколи не забуду, ким ти став, — сказав Ейвон наостанок. — І не дозволю забути своїм нащадкам! Жодна істота ночі не наблизиться до нас, залишившись живою.  

Його слова, мов крижані ланцюги, стискали моє серце. 

Я опустив голову.  

Мені нічого більше не залишалося, крім як розчинитися в темряві.

Я блукав без мети, але цього разу не втікаючи, а просто пливучи за течією часу. Світ став для мене безкраїм лабіринтом, у якому не було виходу, лише нескінченні стежки, що вели у нікуди. Я обрав самотність, бо більше не міг довіряти ні людям, ні вампірам, ні навіть собі.  

Голод не був нестерпним, але постійно нагадував про себе. Я не дозволяв собі живитися людською кров’ю, пив кров тварин, знаючи, що це робить мене слабшим, майже беззахисним. Але нехай. Хіба я не прагнув покарання? Хіба я не заслужив його?  

Місяць змінював сонце, день змінював ніч, але все зливалося в єдину нескінченну сутінь. Іноді я знаходив притулок у покинутих замках, зруйнованих часом і забутих господарями. Пил вкривав колись розкішні меблі, павутина заполоняла кути, книги в бібліотеках розкладалися під тягарем років. Я відчував у цих місцях щось спільне зі своїм існуванням: велич, яку зруйнував час, пам’ять, яка більше нікому не потрібна.  

Та навіть у цій тиші я не був самотнім. Вночі, коли світ заглиблювався в темряву, у моїй голові звучав голос Раеля. Він звав мене, кликав до себе, знову і знову, крізь відстані, крізь роки. Я відчував цей тужливий поклик, немов легкий вітер, що проникав у мою свідомість, шукаючи мене серед мороку.  

"Повертайся, Ригоре... Ти не повинен бути сам. Ми все ще брати..."  

Ці слова огортали мене, змушували зупинятися, озиратися у пітьму. Голос Раеля був настільки знайомим, майже рідним, і все ж… чужим. Він і досі був мені дорогим. Але я не міг більше йому довіряти.  

Тому я не відповідав і не йшов на його поклик.  

Я блукав далі.