Зустріч з минулим

Я йшов. Ішов довго, без мети, без зупинки, блукаючи в лабіринті спогадів і муки. Темні коридори замку стискалися навколо мене, ніби живі, ніби пам’ятали мою першу втечу і знущалися з мене, змушуючи знову проходити тим самим шляхом.  

Відчуття дежавю стискало горло. Я вже біг звідси раніше, колись давно, коли ще не був тим, ким став тепер. Тоді я тікав не лише фізично — я тікав від себе, від свого минулого, від того, ким я міг би бути. Але тоді у мене ще було щось попереду. Тепер же…  

У мене не лишилося нічого.  

Пекучий біль пронизував груди, кожен крок віддавався в серці, яке тепер було пусткою, порожньою оболонкою, що більше не могла кохати, не могла вірити. Адель… Я так кохав її! Навіть зараз, навіть після всього. Але тепер вона стала лише попелом у вітрі. Адель зотліла, як ті книги в бібліотеці, як старі сувої, що зберігали в собі давню мудрість. Я більше ніколи не побачу її. Не зможу торкнутися прохолодної шкіри, не зможу почути, як вона вимовляє моє ім'я своїм твердим, владним, але, в той же час, спокусливим голосом.  

Раель… Я кохав і його. Чи, може, він був моїм братом? Моєю тінню, долею, яка впліталася в мою історію раз за разом. Але він теж зрадив мене. Так, не для себе, не заради власної вигоди. Він діяв заради ідеї, заради свого вірування, заради тієї правди, в яку вірив. І тим не менш… Я відчував, як Раель тягнув мене в безодню разом із собою.  

І все ж… Я вже сумував за ним.  Тільки-но покинувши, вже так сумував…

Я йшов темними залами, крізь руїни, крізь хаос, що залишили по собі мої чорні брати. Я більше не міг повернутися, навіть якби я схотів.  

Я не знаю, коли усвідомив, що роблю. Ноги самі несли мене тим же шляхом, який я пройшов тоді, багато років тому. Я йшов додому.  

Додому…  

Але чи було в мене ще місце, куди повертатися?

***  
Родовий замок зустрів мене тишею, загуслою, як чорнильна темрява ночі. Я ступив на холодний кам’яний поріг і відлуння моїх кроків прокотилося порожніми залами. Здавалося, що тут нікого немає. Вітер шарпав віконниці, крізь шпарини сочилося місячне світло, кидаючи довгі, похмурі тіні.  

Але коли я зробив ще декілька кроків вперед, то помітив в глибині коридорів тепле світло. Свічки. Камін у залі потріскував, ніби розповідав свою історію. Хтось тут був. І нещодавно.  

Я тихо рушив вперед, серце глухо гупало в грудях. На столі лежали сувої, розкриті книги, перо, яке ще не встигло висохнути. Когось несподівано відволікли, змусили піти. Але що вони тут вивчали?  

З цікавістю я схилився над столом, пальці самі потяглися до потемнілих від часу сторінок. Очі пробігали по рядках, складених від руки. Легенди. Записи про істот, які виходять уночі, які п’ють кров, які приносять загибель… Про таких, як я.  

І тоді раптом горло моє перехопило, а погляд зупинився на одній з книг. Я не одразу повірив у побачене: в середині книги, між сторінками, була вклеєна стара гравюра. Я знав цю гравюру. Пам’ятав кожну її деталь.  

Бо це був мій портрет!  

Його колись замовили батьки для свого коханого старшого сина, спадкоємця роду... Я впізнав чіткі риси, юнацький погляд, який ще не бачив жаху. Впізнав одяг, персні, що тоді мали для мене значення. Це був я – той, ким був до всього, що відбулося зі мною за ці роки. До Адель. До Раеля. До втечі…

Відчуття холоду охопило мене зсередини. Тремтячими пальцями я підняв книгу. Це була хроніка страху. Людського страху перед нами. Перед мені подібними. На сторінках були занотовані застереження, свідчення очевидців, описи вбивств, легенди, що змішувалися з правдою.  

“…Істоти темряви маскуються під людей, але не є ними. Вони носять обличчя колишніх смертних, однак серця їхні більше не б’ються. Вони ходять серед нас, та їхні душі належать ночі…”  

Я не міг відірватися. Гравюра з моїм обличчям ніби палала на папері.  

Чому вона тут? Хто вклеїв її сюди?  

Ноги стали ватяними, а пальці стиснули книгу так сильно, що сторінки аж захрустіли.  

Хтось знав про мене.  

Хтось збирав історії.  

І хтось, зовсім недавно, сидів тут… Чекаючи на мене.