Падіння бібліотеки

Бібліотека, яка завжди була святилищем знань, перетворювалася на поле битви.  

Гул голосів розрізав тишу, яку я пам’ятав ще з тих часів, коли блукав цими коридорами в пошуках відповідей. Але цього разу слова були безглузді, тепер тут панували лише крики, зойки, бойові вигуки та передсмертні стогони.  

Перший удар — глухий звук, коли відірвана від полиці важка книга вдарилася об підлогу. Потім ще один. Полички хитнулися, з гуркотом перекидаючись. Папір летів у повітрі, наче зірвані вітром пелюстки, змішуючись із бризками крові.  

Мої "чорні брати" не чекали. Вони прийшли знищувати, і вони знищували.  

Дикі упирі, що рвалися вперед, мов звільнені з ланцюга звірі, кидалися у вузькі проходи між стелажами. Вони виламували двері, витягали звідти старших мудреців, що ще кілька хвилин тому мирно перегортали сторінки древніх манускриптів. Ті не мали шансів. Їхні розпачливі крики зливалися в єдиний хор смерті.  

— Зупиніться! — хтось закричав серед хаосу. Голос був владний, знайомий.  

Я повернув голову і побачив Сарфіона. Високий, худорлявий мудрець у білому вбранні, з якого вже стікав піт. Його очі світилися гнівом і жахом.  

Він не встиг зробити й кроку.  

Зблиск срібного леза з дерев'яним руків'ям і його горло було розрізане одним плавним рухом.  

Сарфіон захлинувся власною кров’ю. Він схопився за рану, зробив крок назад, але ноги підкосилися. Я бачив, як він падає, як його білі шати просочуються червоною рідиною, в краї шкіри обпечені сріблом не залишають шансів на регенерацію.  

Мене кинуло в жар. Я мусив щось зробити. Я мусив…  

Але повітря розірвав ще один передсмертний крик. Мудреці падали один за одним. Вампіри в білому, їхні охоронці, намагалися захищатися, але були слабші та фізично не підготовлені до такого нападу. Вони ламалися, мов тонкі гілки під ногами.  

Піднявся запах диму. Я відчув його перш ніж побачив.  

Вогонь. Вони палили книги!

Ті самі книги, які я читав ночами, шукаючи сенс у світі. Рідкісні сувої, рукописи, знання, що передавалося століттями… все зникало у вогні.  

Я розвернувся.  

Раель стояв серед цього хаосу, спокійний, мов скеля серед бурі. Його чорне волосся трохи розтріпалось, зелені очі горіли холодним вогнем.  

Це саме він керував хаосом. Він привів сюди, у цитадель мудрості, справжнє пекло!  

Раель зловив мій погляд, і я побачив у його очах щось нове не просто впевненість, а задоволення.

Серед хаосу, криків і тріску вогню пролунав владний, спокійний голос Раеля.  

— Обережно з нею. — Вампір навіть не підвищував голосу, але всі його почули. — Еріхан хоче її живою!

Зелені очі зблиснули, коли він додав:  

— В її крові тече потужна енергія. Вона потрібна Еріхану.  

Слова пробрали мене холодом.  

Темні постаті повільно звужували коло навколо Адель. Їхні тіні хиталися у світлі палаючих книг.  

Вампірка стояла між стелажами, її срібне волосся спадало хвилями на плечі, відбиваючи багряне світло полум’я. Вона важко дихала, обличчя було блідим, але очі — впертими та палаючими гнівом.  

Я бачив, як її кулаки стиснулися, як Адель боролася із собою, стримуючи страх.  

Ця жінка колись була моєю всесвітом...  

— Ні! — слова самі вирвалися з моїх уст. Я ступив уперед, хапаючи Раеля за руку. — Відпусти її, брате! Не роби цього! Вона ні в чому не винна!

Раель не одразу відповів. Його погляд ковзнув по мені, холодний та зосереджений.  

Я стиснув його руку сильніше, відчуваючи, як тремтять власні пальці.  

— Прошу тебе! Брате…  

Раель мовчав ще мить, а потім різким рухом струснув мою руку.  

— Ти зрозумієш пізніше, Ріґоре.

Його голос був твердий, без натяку на вагання. Я відступив назад, з відчуттям, наче мене вдарили в груди.  

В цю ж мить руки в темних перчатках схопили Адель. Вампірка рвонулася, але їх було забагато.  

Тиша, яка настала після моїх благань, здавалася важчою за всі крики та гуркіт битви навколо.  

Раель стояв нерухомо, вдивляючись в обличчя Адель, але вона не мала наміру скоритися.  

Несподівано для всіх жінка засміялася. Цей сміх звучав темно, зловісно, сповнений гіркої іронії. В її очах не було більше страху, в тільки зухвалість і вікова мудрість.  

— Моя кров? Вам потрібна моя кров? — Адель повільно зробила крок уперед, незважаючи на руки, що утримували її. Голос вампірки був глузливим. — Ось чому ти тримаєш біля себе цього хлопчика? Бо в ньому є частина мене?

Вона кинула ці слова в обличчя Раелю, як лезо.  

Його очі спалахнули гнівом, але він не відповів.  

— Думаєш, я не знаю, що ви хочете? — продовжила вона, зневажливо хитаючи головою. — Еріхан завжди прагнув ще більше зруйнувати рівновагу, захопити владу. Саме тому ви нас винищуєте! Саме тому палите бібліотеку, нищите мудреців! Саме тому боїтеся пророцтва і намагаєтеся контролювати його. Але, як би ви не боролися, пророцтво здійсниться.

Голос Адель затремтів від люті. Її очі світилися, наче в них горіла сама суть пророцтва.  

— А вас чекає занепад.  

Жінка зробила ще один крок вперед.  

Раель здригнувся. Я бачив, як він ледь помітно стиснув пальці, ніби щось зважуючи.  

Адель раптово різко схопилася за пояс своєї сукні. Я побачив спалах срібного леза.  

— Ні!!! — крикнув я, але було вже пізно.  

Кинджал із дерев'яною рукояттю та срібним лезом блиснув у світлі пожежі і увійшов в груди Адель. Її тіло сіпнулося. Вампірка стиснула зуби, але не закричала. Тільки з губ вирвався тихий стогін.  

Її кров стекла червоною рікою на білу сукню, розтікаючись кривавими пелюстками по срібному волоссю.  

Раель зробив різкий рух, наче хотів її зупинити, але вже нічого не можна було змінити. Він застогнав від розчарування та безсилля.

Я дивився, як Адель осідає на коліна. Її спокусливі губи смикнулися в слабкій останній посмішці.  

Вона знала, що це станеться…  

Вітер, що вирвався крізь розбиті вікна, підхопив її тіло, і за мить від Адель залишилася лише купка сріблястого попелу, який завихрився в повітрі, розлітаючись між стелажами, змішуючись із попелом книг та руїн.