Ніч повернення

Я рухався швидко, безшумно, немов тінь, розчиняючись у сутінках коридорів, які колись були для мене домом. Кам’яні стіни ще пам’ятали мої кроки, холодний мармур під долонями все ще здавався знайомим, але тепер цей дім не приймав мене як свого.  

Раель залишався позаду, але я відчував його погляд, що горів вірою в мене. Його останній погляд перед тим, як я рушив у самотню темряву, переслідував мене. Відступати було запізно.  

Коли я ступив у першу залу бібліотеки, мене зустріла тиша. Стільки разів я приходив сюди раніше, шукав притулку серед древніх книг, ховався у затінку їхніх таємниць. А зараз стояв тут як ворог, як той, хто мав відкрити двері для спустошення.  

Я залишив двері прочиненими, як було наказано. Раель мав прибути за кілька хвилин. Час. Я мав кілька хвилин.  

Неслухняні ноги самі повели мене між стелажами. Пил століть лежав на дерев’яному різьбленні полиць, у повітрі витав запах старого паперу та воску недогорілих свічок. Я ковзав долонею по корінцях книг, згадуючи перші дні тут, коли ще не знав, що означає голод, що означає бути іншим.  

І тоді, у закутку між стелажами, я побачив її.  

Адель.  

Я завмер. Моя пам’ять зберігала її обличчя, але зараз вона здалася ще прекраснішою, ніж в моїх спогадах. Світло ліхтаря освітлювало її, м’яко золотило пасма волосся. Її блакитні очі зосереджено ковзали по сторінках книги, а губи ледь ворушилися, ніби вона читала про себе.  

Адель не бачила мене. Ще ні...  

У грудях щось стиснулося. Я думав, що забув цю жінку, що спогад про неї більше не мав влади наді мною. Але зараз, дивлячись на неї, я відчув усе, що намагався поховати в собі: тугу, жаль, бажання знову почути голос Адель.  

Я не мав бути тут. Я мав піти! Відвернутися і зникнути, поки вона не підняла погляд.  

Але не зміг. Я стояв, затамувавши подих, не в силах відірвати очей від Адель.  

Вона побачила мене.  

Я зрозумів це не лише по тому, як вона підняла голову. Впізнавання  було в її погляді, стрімкому, мов весняна повінь, і холодному, мов тала вода снігу. Її губи, ті самі губи, що колись промовляли моє ім’я з ніжністю, стиснулись у тонку лінію.  

Усе, що я хотів сказати, вирвалось у різкому, майже здавленому шепоті:  

— Ти зрадила мене! Ти мене використала, Адель…

Адель не здригнулася, не відвела погляду. Лише її очі стали ще суворішими, ще жорсткішими, мовби моя присутність була для неї неочікуваною, але зовсім не дивною.  

— Що привело тебе сюди, Ріґоре? — запитала вона рівним, холодним голосом. — Невже ти визнав свою помилку і хочеш повернутися?  

Я стиснув кулаки.  

— Повернутися?  

— Ще не пізно, — продовжила жінка, в її словах не було ні благання, ні співчуття, лише важка, неосяжна впевненість. — Ти частина пророцтва. Частина історії. Ми ще можемо завершити те, що почали.  

Гнів обпікав мене зсередини. Я хотів кинути їй у відповідь сотню слів, розтрощити її байдужість, змусити відчути те саме, що відчував я.  

Але я не встиг.  

Двері, які я залишив незачиненими, розчинилися.  

Я обернувся і серце похололо в грудях.  

Замість тихого відряду викрадачів книг через прохід сунула орда. Мої "брати" у чорному, зі зброєю та дикі упирі з голодними очима, що палали у темряві.  

Бібліотека, це святилище знань і тиші, наповнилася різким гуркотом важких кроків, металевим дзвоном клинків, гарчанням і дикими вигуками. Полиці хитнулися від повітряного потоку, старовинні сувої затремтіли від близької навали.  

Я відчув, як Адель напружилася. В її очах спалахнуло розуміння.  

— Ти привів їх, — прошепотіла жінка.  

— Ні, — вирвалось у мене. Але її погляд уже змінився. Адель більше не бачила в мені когось, кого можна врятувати. Лише зрадника.  

І ось тоді я зрозумів — до моїх слів та думки більше ніхто не прислухається...