Дикі упирі

Я блукав напівтемними переходами замку, дозволяючи собі на мить просто відчути його атмосферу. Старовинний камінь дихав холодом, у вузьких арках ворушилася тінь, а в повітрі витав ледь вловимий запах воску та старих рукописів. Тут завжди була ніч: нерухома, вічна, всепроникна.  

Раптом тишу порушив низький, злісний гаркіт. Я завмер та прислухався. Щось тваринне, розлючене... але, наче, з нотками чогось людського? Я крадькома рушив на звук, рухаючись майже безшумно, як мене вчили. Зупинившись біля перил, зазирнув вниз у внутрішній двір.  

Там, під місячним світлом, відбувалася жахлива сцена. Група моїх нових побратимів стояла колом, а в центрі... 

Я здригнувся.  

То були істоти, що колись могли бути вампірами, але тепер нагадували щось значно потворніше. Вони билися в конвульсіях, гарчали, їхні кінцівки смикалися, ніби вони не до кінця контролювали власні тіла. Очі горіли звірячим божевіллям, зуби клацали в бездумному прагненні розірвати все, що наблизиться.  

І все ж… вони підкорялися.  

Мої побратими вправно керували ними: різкими командами, жестами, магією, що вібрувала в повітрі, змушуючи потвор схиляти голови, знеможено скиглити, виконувати накази.  

— Це дикі упирі, — пролунав зовсім поруч вкрадливий голос.  

Я здригнувся.  

— Дідько, Раелю, як ти це робиш? — обернувся я, роздратований його безшумною появою.  

Раель стояв у затінку, схрестивши руки на грудях, з характерною ледь помітною усмішкою. В його очах грало ледь стримуване задоволення від моєї реакції.  

— А ти спробуй колись дізнатися, — м’яко відповів він.  

Я знову глянув униз, відчуваючи, як у мене всередині піднімається якесь важке відчуття.  

— Чому вони такі? — прошепотів я.  

Раель нахилився трохи ближче, і його голос оповив мене, ніби шовковий серпанок:  

— Це ті, хто був надто слабкий і не впорався зі своєю новою сутністю. Або… ті, хто за життя більше існував на рівні інстинктів, ніж думок. Деякі обернені не здатні стримати звіра всередині, тому стають ось такими.  

Я відчув, як холодні пальці торкнулися моєї шиї. Раель лагідно провів ними вниз, ніби нагадуючи про щось важливе.  

— Ми їх дресируємо, удосконалюємо за допомогою магії, — продовжив він, ніби пояснював мені щось очевидне.  

Я відвів його руку.  

— Навіщо вони нам?  

Раель тихо засміявся, нахиляючись до мого вуха.  

— Або ми керуємо, або керують нами. Ну і... не робити ж нам брудну роботу, братику.  

Я ще раз подивився вниз. В одному з упирів я впізнав вампіра, якого колись бачив у замку. Колись він говорив. Колись він мав ім’я.  

Тепер це був просто звір.