Ніжні вбивці

Весняна ніч була напоєна чарами. Повітря насичувала солодка вологість землі, а десь у глибині лісу перегукувалися нічні птахи. Зорі мерехтіли холодним сріблом і місяць, великий та повний, освітлював вузьку стежку, якою ми йшли.  

Раель йшов трохи попереду, легкий у своїх рухах, майже безшумний. Він посміювався, а в його голосі бриніло лукавство.  

— У мене для тебе сюрприз, — сказав він, обернувшись до мене з ледь помітною усмішкою.  

Я звів брови.  

— Я навіть не знаю, чи варто радіти.  

— О, варто. Я впевнений, тобі сподобається!  

Я нічого не відповів, але напружився. Раель ніколи не робив нічого без причини.  

Стежка привела нас до невеликої галявини, де в тіні високих дерев місячне світло спліталося з темрявою. Я вже хотів запитати, навіщо ми тут, коли помітив щось у сутінках.  

Дівочу постать.  

Вона стояла в нерухомому очікуванні, мов привид, освітлена тільки відблиском місяця. Одяг дівчини був простий, майже злиденний, як у бідної селянки. На плечах тонка хустка, що тремтіла разом із нею від прохолодного нічного повітря.  

Я вдихнув різко й тихо, відчувши, як у мені щось похололо.  

— Раелю... ти чого... Ні...  

Дівчина здригнулася, почувши наші кроки й мій голос. Вона підняла голову, і її невпевнений голос затремтів у темряві.  

— Допоможіть мені, будь ласка... Я заблукала... — дівчина зробила крок до нас, злегка нахиливши голову, прислухаючись. — Чи не буде пан такий ласкавий підказати мені дорогу?..  

Раель підійшов до неї швидко й граційно, огортаючи своїм ніжним, майже батьківським голосом.  

— Звичайно, ми допоможемо тобі, дитя. Але що ти робиш тут, у лісі, вночі?  

Дівчина нервово затиснула руки в кулачки, неначе намагаючись втримати себе від паніки.  

— Я... Я ходила звичною стежкою. Матінка дала доручення, і я... — вона запнулася, підняла обличчя до неба, ніби щось пригадуючи. — Я не знаю, як це сталося... Наче якісь чари змінили мій звичний шлях і завели сюди…

У цей момент місяць вийшов з-за хмари, і його бліде світло осяяло її обличчя.  

Я відчув, як по моїй шкірі побігли холодні мурахи.  

Очі дівчини...  

Вони не фокусувалися. Вони були відкриті, але не бачили. Дівчина була сліпа!

Я вхопив Раеля за руку, різко, майже грубо, і відтягнув його від дівчини.  

— Ні... — мій голос зірвався на шепіт. — Я не можу. Я не хочу...  

Внутрішній жар проривався назовні, змішувався з крижаним страхом. Тіло затремтіло, ніби мене пройняв лютий зимовий вітер. Я зробив крок назад, спотикаючись об коріння дерев.  

Раель не відступив.  

Він рухався тихо, як тінь, і перш ніж я встиг вирватися, його руки вже охопили мою голову. Долоні були теплими, впевненими. Раель змусив мене підняти погляд, змусив подивитися йому в очі.  

Темні, мов глибока безодня, вони дивилися в саму суть мого страху.  

— Можеш, — його голос звучав м’яко, навіть лагідно, але без жодних сумнівів. — Хочеш!  

Я хитнув головою, намагаючись заперечити, але слова застрягли в горлі.  

— Це твоя природа, Ріґоре, — він нахилився ближче, так, що його подих торкнувся моєї щоки. — Чи ти забув, ким став?  

Я ледве дихав.  

За нами дівчина стояла нерухомо, прислухаючись. Вона не бачила, не розуміла, не знала.  

Раель на мить відпустив мене, повернувся до дівчини й простягнув руку, ніжно торкаючись її плеча.  

— Ти втомилася, правда? — його голос став ще м’якшим, майже пісенним.  

Дівчина трохи здригнулася, але не відступила.  

— Т...так... Я дуже втомилася...  

Раель посміхнувся, ковзнувши пальцями по її руці.  

— Бідолашна... — він нахилився ближче, майже ніжно. — Ми допоможемо тобі.  

Я відчував, як кров у мені стигне.  

— Раелю... — прошепотів я, намагаючись утримати його.  

Він знову поглянув на мене і в його очах з’явилося щось схоже на співчуття.  

— Вона і так приречена, Ріґоре. Якщо не ми, то дикі звірі.  

Голос був оксамитовим, спокійним, майже вмовляючим.  

— Вони не дадуть їй вибору, — продовжив він. — Вони роздеруть її, залишать у цьому лісі, і ніхто навіть не знайде тіла.  

Я мовчав, зціпивши зуби.  

— Але ми... — Раель повільно посміхнувся. — Ми подаруємо їй інше. Заколишемо, обіймемо... Дамо насолоду.  

Дівчина кліпнула, невпевнено усміхнувшись у відповідь, не розуміючи справжнього змісту цих слів.  

Місяць сяяв яскраво.  

Мої руки тремтіли.  

Відчуваючи, як щось невидиме й темне огортає мене, стискає в пастку між вибором, якого не існує, я здався. 

Моє тіло перестало тремтіти, опір згас, як полум'я свічки на вітрі. Я не міг більше боротися з тим, що відчував. Раель ніжно взяв мене за руку, його дотик був теплим і заспокійливим. Він повільно, майже урочисто, повів мене до дівчини, немов наставник, що веде учня до першого справжнього випробування.  

Дівчина стояла нерухомо, її руки м’яко звисали уздовж тіла, а обличчя здавалося спокійним, навіть умиротвореним. Вона не відчувала загрози.  

Раель схилився ближче, його губи ледь торкнулися її вуха.  

— Все добре… ти така втомлена… відпочинь, — голос був тихим, наче шепіт вітру, що ніжно колихає трави.  

Дівчина зітхнула, плечі розслабилися. Вона не рухалася, не намагалася тікати, не кричала. Вона довірилася нам, двом нічним хижакам.  

Раель підвів голову, поглянув на мене й посміхнувся — сліпуче, заохочуючи, немов відкриваючи переді мною світ, який я ще не смів повністю прийняти.  

— Скуштуй, Ріґоре, — прошепотів він.  

Я зробив крок вперед, відчуваючи запах її крові, теплий, трохи солодкий, що змішувався з ароматом нічних фіалок і вогкого весняного листя. Дівчина так пахла життям...  

Раель схилився першим. Його губи торкнулися її шиї, він зупинився на мить, смакуючи момент. Потім — легкий, ледве відчутний укус, і я почув, як подих дівчини урвався.  

Я не міг більше чекати, жага спопеляла мене зсередини.  

Схилився з іншого боку, вдихнув дівочий аромат, торкнувся губами м’якої шкіри. Її серце билося повільніше, спокійніше, немов загорнуте в мрійливий серпанок. Я відчинив уста й уп’явся у неї.