Замок Еріхана

Я лежав на холодному камінні печери, загорнувшись у темряву, наче в саван. Моє тіло було знесилене, виснажене голодом і самотністю, а свідомість розбита, як крихке скло. Але Раель був поруч. Він сидів біля мене, майже невагомий, наче привид. Його довге чорне волосся ковзало по плечах, а голос лився м'яко, обволікаючи, нашіптуючи отруту і водночас розраду.  

— Вони використали тебе, — його губи були так близько до мого вуха, що дихання лоскотало шкіру. — Вони зламали тебе, як ламають найцінніші речі, аби привласнити їхню силу.  

Я здригнувся. Адель… Та, хто провела наді мною обряд, хто перетворила мене на того, ким в став...  

— Вони вірили в казки й легенди. Вірили, що твоя кров не така, як у всіх. Що ти маєш виконати їхнє кляте пророцтво. Вони експериментували на тобі, як на іграшці богів.  

Раель нахилився ближче, делікатні пальці обережно торкнулися мого волосся, сплелися в ньому, наче змії.  

— А тепер що? Минуле не змінити. Але я можу допомогти тобі! Навчити, як жити далі. Як бути тим, ким ти є насправді, без кайданів їхніх забобонів.  

Я відчув тепло чужого тіла поруч, мої очі були закриті, але я відчував, як Раель наближається. Ледь чутний шепіт лунав, як заклинання.  

— Ти не сам, брате. Я поруч. Я розумію..  

У глибині моєї душі щось зрушилося. Чи то залишки довіри, чи то спокуса повірити хоча б комусь…

Він нахилився ближче, і я відчув, як довге волосся торкнулося мого обличчя, лоскочучи вилиці. Його запах огорнув мене: нічне повітря, терпкий аромат вина і щось ще... невловиме, майже рідне.  

— Візьми, брате, — прошепотів Раель, простягаючи до мене руку, запрошуючи. Його голос був м’яким, теплим, він не наказував, в благав.  

Я дивився на його зап'ястя. Бліда шкіра, ніжна, мов мармур, приховувала гарячий потік життя. Я відчував, як воно кличе мене, відчував голод, що знову підіймав голову, мов дикий звір у моїй душі. Його пальці ніжно перебирали моє волосся, його долоня торкалася мого чола, скуйовджених пасем, вилиці… Це був дотик, який не ніс осуду. Я хотів піддатися йому.  

І, врешті решт, здався.  

Мої зуби вп'ялися в зап’ястя, шкіра розступилася і гаряча хвиля крові хлинула в рот. Її смак був немов розрив неба, п’янкий потік сили, що наповнював мене зсередини. Я не міг зупинитися, пив і пив, мов вічно спраглий подорожній, що нарешті знайшов воду.  

Раель здригнувся, але не відштовхнув мене. Я відчував, як його дихання уривчасто стишується, відчував, як вампір дозволяє мені це… до певної межі. Та коли я перетнув її, коли мій голод перетворився на жагу, його рука плавно відступила.  

— Досить, — тихо сказав Раель.  

Голос був не суворим, а ніжним. Його руки обійняли мене, стискаючи в обіймах, і я дозволив цьому статися. Мої груди розривалися від емоцій, від чогось, що я так довго пригнічував.  

Я схлипнув. Вперше за весь цей час.  

Уткнувся чолом йому в плече, затамувавши подих, не розуміючи, що відбувається зі мною. А він просто тримав мене в обіймах, продовжуючи гладити волосся та,  ледь чутно, ковзаючи пальцями по шиї.  

— Все добре, брате, — прошепотів Раель. — Ти більше не один. Ніколи більше.  

Я хотів вірити. Хотів, щоб це було правдою…

***
Я пішов за Раелем. А хіба я мав вибір?  

Мені більше не було куди йти, не було до кого повертатися. Моє минуле розчинилося в темряві, а в майбутньому не було нічого, крім незвіданого шляху, яким він вів мене.  

Раель познайомив мене з іншими. Вампіри, такі ж, як я і він. Всі в чорному, немов тіні. Вони не дивилися на мене з осудом, як люди. Їхні очі не були повні страху чи ненависті. Вони сприймали мене як рівного.  

Раель пояснив, як влаштований цей замок. Як кожен тут має своє місце і свої обов’язки. Що ми не просто безликі тіні у темряві, а ті, хто служить.  

— Ми частина більшого, брате, — говорив він, коли передавав мені чорний одяг і плащ. — Тепер і ти.  

Я прийняв цей одяг, цей символ нового життя. І разом з іншими виходив на чергування, виконував доручення, брав участь у справах замку.  

Коли Раель схилив голову перед своїм господарем і відзвітував, я нарешті побачив його.  

Еріхан.  

Срібноволосий мудрець, володар цього місця. Але він виглядав не так, як ми, бо був вбраний у біле.  

Я здригнувся. Це біле різало очі, немов спогад. Немов привид минулого, що нагадував мені про Адель і про тих, від кого я втік. Про тих, хто теж носив біле, але дивився на мене зі зверхністю.  

Та в очах Еріхана не було обвинувачень. Лише мудрість і …задоволення.  

Я помітив, як володар замку оцінював мене, не так, як би оцінив ворога, а як щось корисне, щось, що тепер належить йому. Губи Еріхана ледь торкнула примарна усмішка, а в очах блиснув холодний вогонь.  

Я відчув, як Раель дивиться на нього з обожнюванням. Як дитина, що дивиться на свого батька. Як той, хто знайшов для себе ідола.  

Я не міг цього не бачити. Не міг не відчути.  

Згодом Раель пояснив мені, ким був Еріхан. Колись він належав до культу Древніх, був частиною тієї самої системи, що поклонялася старим законам, тим самим легендам і пророцтвам, які перекроювали долі смертних і безсмертних. Але в якийсь момент його погляди розійшлися з поглядами більшості, і він покинув їх.  

— Еріхан не просто пішов, — шепотів Раель, коли ми сиділи на холодному балконі замку, дивлячись, як нічний вітер колише темряву. — Він узяв із собою їхнє знання. І зробив його своїм. Нашим. Заради справи!

Я не знав, що саме це означало, але уважно слухав.  

Раель розповідав, як Еріхан не просто зберіг стару мудрість, а примножив її. Як будував своє власне коло, збирав навколо тих, хто бачив світ так само, як і він. І чому він носив біле: не з вірою в світло, а як нагадування про минуле.  

— Це його спосіб ніколи не забувати, ким він був. І ким став, — казав Раель.  

Особисто я не спілкувався з Еріханом. Для нього я був надто дрібним, надто незначним. Він лише раз кинув на мене холодний та оцінюючий погляд. І більше ніколи не помічав.