Раель

Він з'явився з тіні, наче сам був її частиною, створений з ночі. Довге чорне волосся спадало на його плечі важкими шовковими пасмами. Зелені очі, яскраві та глибокі, мов смарагди, що світяться в темряві, видивлялися мене крізь морок. Обличчя різьблене, аристократичне, ідеальне, як у примарного створіння з легенд.  

Вампір.  

Він був схожий на мене і, водночас, інакший. У його погляді не було того хаосу, тієї дикої, неконтрольованої природи, що вирувала в мені. Він, натомість, був згаслим полум’ям, спокійною нічною безоднею.  

Вампір повільно опустився переді мною на коліна. Його чорний плащ розлився по землі, ставши ще одним відтінком темряви, яка нас оточувала.  

— Брате… — прошепотів він.  

Я загарчав, мов загнаний звір, відсахнувшись вглиб печери.  

— Йди геть!

Та він не пішов.  

Загадковий прибулець залишився. Не ворушився, не говорив нічого більше. Просто сидів поряд, мов мовчазна тінь, продовження ночі, що поглинула мене.  

Скільки часу минуло? Години? Дні? Місяці?  

Його присутність не була нав’язливою. Він довгий час не торкався, не заговорював до мене. Лише існував. Як і я.

*** 
Я вже не знав, де закінчується моє тіло і де починається морок, що мене поглинув. Але в цьому мороку був він, мій новий супутник.  

Його голос був ніжним та заспокійливим, немов шепіт нічного вітру, що колише гілля дерев. Його руки торкалися мене так, ніби боялися зламати, ніби я був крихким, хоча сам давно відчував себе диким звіром.  

Я не відштовхував його.

Бліді, холодні пальці ковзали по моїх плечах, долоні торкалися знекровленого обличчя, гладили моє скуйовджене волосся… Жест, такий простий, майже інстинктивний, але для мене він здавався забутим, чужим.  

Я тремтів. Не від холоду і не від страху.  

— Ти відчуваєш мене? — тихо запитав прибулець і я відчув його подих біля свого вуха.  

Я не відповів. Мовчав, мовчав доти, доки не відчув його уста на своїй скроні — теплі, повільні, м’які, майже людські.  

Мені так хотілося вірити…  

— Я почув голос твоєї крові, — продовжив він. — І йшов на цей поклик. Довго. І ось я тут.  Мене звати Раель…

В голосі вампіра не було сумнівів.  

— Ти втратив себе, брате. Але не назавжди.  

— Ти не мій брат. — мої губи нарешті ворухнулися. Голос був хрипким, наче іржавий меч, занедбаний у вологій печері.  

— Хіба ні? — вампір усміхнувся, але його очі залишилися серйозними. — Хіба ми не однакові? Ти більше не людина. І я теж.

Я стиснув щелепи.  

— Ти думаєш, що мені є що святкувати? Я втратив усе!  

Раель не сперечався.  

— Це правда. Але ти не втратив себе. Ти тільки ще не прийняв того, ким став.

Я заплющив очі.  

Не прийняв… Не прийняв того, що не в змозі щось змінити. Я не можу повернутись до свого старого життя, не можу скинути цей голод, цю тваринну сутність.  

І раптом я знову відчув обійми. Руки Раеля огортали мене, повільно, майже благально.  

— Ти не один… Просто знай це… Відчувай мене…  

Я затамував подих. Як давно... Як давно мене ніхто не обіймав ось так дбайливо. Як давно мене не приймали таким, яким я є.

Раель шепотів далі… Його голос, м’який і майже заколисуючий, огортав мене, немов пелена ночі.  

— Колись я теж був людиною, брате.

Його подих торкався моєї шкіри, в губи рухалися біля мого вуха.  

— Сиротою.  

Я не ворушився.  

— Виховувався у притулку. Там, де не було ні любові, ні світла. Там, де тільки темні коридори і байдужі очі наставників. Де замість добрих слів лише накази і крики. Де ти — ніхто…  

Його пальці провели по моїй щоці, ледве торкаючись, наче тінь.  

— Мене зневажали. Мене били. Мене ламали. Наставники. Старші хлопці. Їхні руки були важкими, в удари сильними…  

Раель усміхнувся, та ця усмішка була гіркою.  

— Одного разу я більше не зміг.  

Голос став ледве чутним.  

— Однієї місячної ночі я порізав собі вени. Кров витікала. Мені ставало холодно. Я знав, що більше не прокинусь. Та і не хотів прокидатися.

Його щока торкнулася моєї.  

— Але я не помер, як бачиш.  

Я міг чути, як серце Раеля б’ється повільно, зовсім не по-людськи.

— ВІН прийшов до мене тієї ночі…  

Я здогадувався, про яку істоту говорив Раель.  

— Еріхан.  

Я зціпив зуби.

— Той, хто став моїм батьком. Він забрав мене з того світу і показав інший. Дав мені силу, якої в мене ніколи не було.  

Раель притиснувся ближче.  

— Одного ранку ті, хто знущався з мене, не прокинулися.  

Його губи ледь-ледь торкнулися мого чола.  

— А їхні душі... Тепер у моїй крові…  

Обійми ставали сильнішими.  

— І ти можеш отримати таку ж силу, брате.  

Я не відповів.  

Я лише чув глухе биття чужого серця в темряві поряд зі мною.