Вигнанець

Мої рідні  не кричали. Не кидалися на мене з кулаками, не проклинали. Просто нерухомо стояли і дивилися.  

Очі матері, сповнені жаху і болю, дивилися на мене, немов її син вже давно помер. Погляд батька був холодним та порожнім, ніби він не впізнавав мене.  

Очі брата і сестер…  У них було нерозуміння. Страх. І огидний, нестерпний відчай.  

Я задихався. В грудях щось стискалося, ламалося, рвалося на шматки.  І це вже був не голод, в щось страшніше.  

— Я… — шепіт зірвався з вуст, але що я міг сказати?  

Що це не я?  

Що я не хотів?  

Що благаю пробачити мене?  

Мої руки ще були теплими від крові Мірти...  

Я знав, усвідомлював, що як би боляче не було, але більше мені тут не місце… Ніколи.  

Наче буря, я промчав повз членів своєї родини, навіть не наважуючись торкнутися їхніх плечей, навіть не насмілюючись кинути останній погляд.  

За спиною чулися зойки і глухі ридання матері та смертельна тиша від батька. А попереду мене чекала ніч. Чорна, глибока та  безжальна.  

Я біг.  

Біг крізь туман, крізь темний ліс, через поля, по колючих каменях, не відчуваючи болю. Біг так довго, що перестав розуміти, де я, що я, хто я.  

Коли ноги відмовилися ступати далі, я похитнувся і впав, падаючи все глибше у темряву. Переді мною, чорною безоднею, зяяла печера.  

Глибока, темна, холодна, як моя власна душа.  

Я повз усередину, не думаючи, не відчуваючи нічого, окрім порожнечі. Нехай темрява мене поглине! Нехай я зникну!

Бо якщо я залишуся на поверхні, то в світі більше не буде добра...

Темрява поглинула мене, немов утроба землі. Я не знав, скільки часу минуло, години, дні чи століття. Час більше не мав значення. Я не жив, але й не був мертвим. Я просто існував.  

Камінь під моїм тілом здавався чужим, холодним, як саме існування, що прирекло мене на цей стан. Я чув, як глибоко під землею дзюркотить вода, як у тріщинах каменю народжується і в’яне коріння. Чув, як проростає трава, як тягнеться до світла, як пульсує життя, якого я більше не мав.  

Моя свідомість розмивалась, наче розмитий чорнильний напис на старому папері. Думки ставали уривчастими, невагомими, розчинялися в напівзабутті. Десь там, на поверхні, продовжували змінюватись ніч і день, але тут, у цьому кам'яному лоні, існувала тільки пітьма.  

Я занурювався глибше в небуття, віддаляючись від усього людського. Ні голоду, ні спраги, ні болю. Лише порожнеча. Вона ставала мені другом, братом, вірним супутником у забутті.  

Та в глибині свідомості десь ще жеврів відголосок мого колишнього життя. Голос Мірти, що кликала мене. Очі батька, сповнені страху. Плач матері, який відлунював у моїй пам’яті, наче далекий дзвін.  

Я існував і не існував водночас.

Пітьма була моєю єдиною співрозмовницею, поки її не порушили легкі кроки. Не людські. Ні. Я вже знав, уже відчував нутром, що це не людина…