Хижак

Лагідний голос матері пробився крізь тишу, немов останнє тепло згасаючого вогню:  

— Ріґоре, подивись, хто до тебе прийшов...

В голосі матінки тремтів страх, але разом із ним крихітка надії, яка ще не згасла. Я відчув це, хоч і не міг зрозуміти, на що вона сподівається.  

Повільно, ніби через товщу води, я обернувся в кріслі. Світло каміна кинуло на стіни довгі тіні і серед цих тіней, біля дверей стояла вона.  

Мірта.  

Моя колишня наречена змінилася. Ті самі очі, те саме волосся, ті ж риси обличчя, але більше не дівчинка. Час торкнувся її, зробив красивішою, зрілішою. У її погляді більше не було безтурботної юності – лише біль, який тягнувся крізь три роки очікування.  

Губи молодої жінки затремтіли і раптом, немов буря, вона кинулася до мене.  

— Ріґоре!  

Голос Мірти зірвався на плач. Вона обхопила мене руками, обійняла так міцно, ніби боялася, що я знову зникну, що це привид, а не я.  

Я відчув тепло жіночого тіла. Живе, справжнє, добре тепло і ніжність.  

— Я знала! Я знала, що ти живий! — ридала Мірта, притискаючи мене до себе. — Я чекала… Вірила! Я… Я не вийшла заміж… Я нікого не любила, я чекала лише тебе…  

Мірта знову і знову шепотіла це, ніби хотіла переконати і мене, і себе, що все ще можна повернути. Що це просто кошмар, з якого ми прокинемося.  

Я не знав, що сказати. Боявся доторкнутися до неї, щоб не заплямувати своєю темрявою.  

Вона була світлом із мого минулого. Але чи міг я повернутися в це минуле? Чи залишилося в мені хоч щось від того Ріґора, якого Мірта любила?..

Вона була такою теплою...  

Жіночі пальці тремтіли, коли вона торкалася мого обличчя, ніби намагалася зігріти, повернути до життя. Її губи, такі ніжні, такі живі, торкалися моїх холодних щік, і я відчував, як тепло Мірти огортає мене, як воно проникає всередину, запалюючи в мені щось неконтрольоване і жахливе.  

Я не міг. Не хотів. Я повинен був зупинитися!

Але коли її пульс вдарив об мої груди, коли її аромат заполонив мене – голод, який до цього гриз мене зсередини, вирвався назовні хижою бурею.  

Мить і все стало червоним.  

Я вп’явся зубами в ніжну шию Мірти, немов вовк, що нарешті отримав свою здобич.  

Її тіло здригнулося.  

Жінка зойкнула, руки судомно вп’ялися мені в плечі.  

— Ріґоре! Ні… Благаю…  

Але я не чув. Моя свідомість розчинилася у смаку її крові, у цій гарячій, пульсуючій солодкості.  

Я пив.  

Мірта билася, слабо, розгублено, а я стискав її стан все сильніше.  

Я пив і стогнав, пив, ніби це було найпрекраснішим, найжаданішим моментом у моєму житті.  

Опір Мірти став слабшим, а пальці перестали стискати мій плащ.  

Потім запанувала тиша. Я розплющив очі. Наречена була в моїх руках, нерухома, легка, мов зламана лялька…  

Очі, ті самі очі, які ще декілька хвилин тому дивилися на мене з любов’ю, тепер були скляними і порожніми.  

Я вбив Мірту. Забрав усе тепло, усе її життя.  

Тремтячими руками я відпустив тіло Мірти. Воно безсило впало на підлогу. І тоді, почувши крик матері, обернувся.  

Мої рідні: батько, сестри, брат, стояли застиглі, ніби статуї. В їх очах я бачив жах.  

— Що ж ти накоїв… — прошепотів батько.  

Саме тоді я зрозумів, що перетнув межу, з якої немає повернення.