Повернення додому

Ніч поглинула замок, і я залишив його, не озираючись.  

Йшов я швидко, не задумуючись про шлях, лиш би скоріше опинитися якнайдалі. Повітря було холодним, пронизливим, мов гострі голки впивалося в шкіру, але я не відчував його. Моє тіло рухалося вперед, але думки тонули у власній бурі.  

“Я був для неї лише знаряддям…”  

Це усвідомлення било сильніше за будь-який удар. Я вірив, що потрібен їй. Що вона жадала мене, як і я її. Але Адель бажала не мене. Вона прагнула лише моєї крові, моєї спадковості, мого місця у її великому плані. 

“Як я міг бути таким сліпим?”

Я не попрощався. Не було з ким. У цьому замку мене нічого не тримало. Я перебував там лише заради неї. А тепер усе, у що я вірив, розсипалося, мов попіл на вітрі. 

“Я повернуся додому.”  

Мій дім чекає на мене. Він має чекати!  

Я скажу собі, що нічого не сталося. Що це був лише кошмар, похмура сторінка, яку я перегорну. Забуду все: темні коридори, шепіт за дверима, її голос, що холодно вимовляє моє ім’я, ніби воно не означає нічого.  

“Я забуду.”

Я поверну своє життя. Виправлю помилки. Я мав у це вірити.

***
Я повернувся додому наче привид. Тихо, беззвучно, ніби сама темрява впустила мене в цей світ. Я ступив через поріг і зупинився, вдивляючись у знайому, але водночас чужу кімнату.  

Перед каміном сиділа моя родина. Світло полум'я кидало тремтливі тіні на їхні обличчя. Мати й батько, мої сестри, молодший брат Ейвон – усі вони були разом, у теплі та затишку, тоді як я стояв у темряві, немов чужинець.  

Коли рідні мене побачили, час, здавалося, зупинився.  

Очі матері розширилися від жаху. Вона схопилася за груди, ніби серце раптово забилося занадто швидко. Батько встав, але не сказав ні слова, мов не вірив власним очам. Сестри закричали, відсахнувшись, а юний Ейвон застиг на місці, його губи тремтіли.  

Я криво посміхнувся.  

— Що з вами? Чому так дивуєтесь? — сказав я, намагаючись звучати легковажно. — Хіба не радієте моєму поверненню?  

Тиша. Лише потріскування вогню порушувало її.  

І тоді пролунав голос брата, тихий та  тремтячий:  

— Матінко Божа… Рігоре… тебе не було три роки...  

Ці слова ніби вибухнули у моєму мозку.  

Три роки.  

Я відчув, як під ногами розходиться земля. Неможливо. Це просто неможливо!  

— Що?.. — хрипко вирвалось у мене.  

— Ми думали, що ти загинув… — брат дивився на мене широко розплющеними очима. — Брате, де ти був увесь цей час?!  

Я не знав, що відповісти.  

Я ж… Я вважав, що мене не було всього кілька місяців. Достатньо, щоб світ змінився, але не настільки! Як?.. Як це могло статися?  

Мати раптом схлипнула, прикриваючи рот рукою.  

— Цього не може бути… — її голос зірвався. — Це не можеш бути ти…  

Страх близьких пробрав і мене до кісток.  

Я повернувся додому, а вони дивилися на мене, як на привида..

Відтепер я мав брехати. Брехати, щоб не бачити страху в очах рідних. Щоб знову відчути тепло родини, яке здавалося мені чимось майже забутим.  

— Я став жертвою нападу, — сказав я, опустивши погляд, ніби мені було боляче це згадувати. — Розбійники напали на мене, обікрали, побили… Я втратив пам’ять. Довго блукав… Але потім згадав, хто я, де мій дім… і повернувся.  

Батько стиснув кулаки, а в очах матері блиснули сльози.  

— О Господи… мій сину… — Матінка кинулася до мене, обіймаючи, притискаючи до себе так, ніби боялася відпустити.  

Вони повірили.  

А мені було так соромно…  

***
Я майже не говорив. Лише сидів, закутаний у хутро, біля каміна. Його вогонь – єдине світло, яке я терпів.  

Але найгіршим було те, що покинувши замок, я почав відчувати голод.  

Я не одразу зрозумів, що зі мною відбувається. Спочатку це було легке занепокоєння, потім – тривога, яка поступово переросла в справжні муки. Я не знав, що зі мною не так, поки не згадав про ті ритуали, в яких я брав участь у замку. Вони втамовували спрагу.

А тепер вона повернулася.  

Я намагався жити, як раніше. Мати приносила гарячу юшку, ставила переді мною таріль із хлібом. Батько мовчки клав мені руку на плече, ніби хотів переконатися, що я реальний. Сестри шепотіли молитви, дивлячись на мене зі сльозами.  

Я не міг дивитися рідним у вічі.  

Їжу я непомітно викидав у вогонь, спалював, або підгодовував нею собак.  

А голод ріс.  

Я гарчав, коли до мене підходили. Спочатку тихо, майже непомітно, але згодом не міг стримувати цього звіра в собі.  

— Ріґоре, що з тобою? — запитувала мати, простягаючи до мене руки.  

— Не торкайся мене!

Я боявся. Боявся себе.

Мої пальці стискали хутро, я ховав обличчя у тінях, аби рідні не бачили, як я змінююсь.  

Голод випалював зсередини. Судоми зводили м’язи, я не міг дихати, не міг думати.  

Так весь час і сидів у темряві, перед каміном, дивлячись, як вогонь повільно пожирає дерево.  

Я теж хотів згоріти.  

Лише щоб більше не відчувати цей пекельний голод…