Частина пророцтва

Вперше за довгий час я відчув гнів. Не просто роздратування чи біль, в справжній, палючий гнів, що підіймався з глибини, обпалював груди й наповнював кожну клітину моєї істоти.  

Я все ще був собою!  Я все ще пам’ятав, хто я!  
У цій величній бібліотеці, серед тіней і світла свічок, серед стародавніх книг і тих, хто вважав себе вищими, я раптом усвідомив жахливу правду.  

Я був лише частиною її плану.  

Це розуміння вдарило мене, наче крижана вода.  
Я дивився на неї, таку прекрасну, таку холодну, таку незворушну і, вперше, мені здавалося, що краса Адель була тільки маскою. Тонкою, витонченою, витканою з чарів і вікової мудрості, але все ж таки маскою.  

Я згадав кожен її погляд, кожен жест, кожне слово, що змушувало мене думати, ніби я для неї важливий. Я думав, що ця жінка хотіла мене. Що між нами було щось справжнє!

Але вона жадала не мене, Ріґора. Вона жадала використати якусь частину мене задля свого плану. Якусь невидиму річ, яку я сам не розумів, але яка для Адель була дорогоцінною. Я не знав, що саме вона знайшла у мені: кров, силу, якусь древню таємницю, але для неї це було важливіше за мене самого…  

Я відчував її слова, ніби тонкі нитки, що намагалися мене зв’язати, позбавити волі, змусити забути про все, що було.  

—  Це ТИ мислиш іншими категоріями, Адель, — мої губи вимовили ці слова.  

Жінка ледь помітно підняла брову, немов оцінюючи мене.  

— І хочеш, щоб я теж почав мислити так? Щоб я забув, що означає бути людиною? Щоб змирився з тим, що моє життя – це лише шматок якоїсь гри, яку я навіть не розумію?  

Мої руки стиснулися в кулаки.  

— Я думав, що потрібен тобі. А ти просто...  
Я замовк, бо слова обпекли горло.  

Обличчя зрадниці залишалося незворушним, але в глибині очей промайнув ледве помітний вогник – інтересу? Співчуття? Чи, може, вдоволення, що я нарешті почав розуміти?  

— Ріґоре, — сказала вона тим самим ніжним і крижаним крижаним. — Це не має значення.

Я відчув, як усередині щось ламається.

Я більше не хотів слухати Адель, шукати в її голосі щирості.  

Я більше не хотів бути її інструментом.

Гнів уривався з грудей гарячими хвилями, розпалював кров і не давав думати.

Я не пам’ятаю, як вибіг із бібліотеки. Темні коридори замку закрутилися перед очима, стіни здавили простір і я просто йшов, не знаючи куди.  
Мої кроки лунали глухо, розлітаючись луною між холодного каменю. Палаючі свічки на стінах відкидали довгі, примарні тіні, які ніби насміхалися з мене.  

“Що мені робити в цьому світі?”  

Я спробував пригадати тепло людських обіймів, знайомі голоси, запах рідного дому. Але ці образи розчинялися, ніби нічний туман під сонцем.  

Я не знав, що я тепер.  

Моя кров не билася в шаленому ритмі життя, моє тіло більше не належало смертним, мої думки розривалися між тим, що я пам’ятав, і тим, що мене змушували прийняти.  

“Куди йти?”  

Кожен коридор вів у ще більш темні місця. Високі арки нагадували пастки. Двері, які зустрічалися мені, були замкнені або вели в кімнати, про які я не хотів знати.  

Я вийшов у внутрішній двір замку.  

Нічне небо висіло наді мною чорним оксамитом, пронизаним колючими зірками. Холодний вітер проникав крізь тонку тканину сорочки, але я не відчував його.  

“Чи можу я ще повернути своє колишнє життя?”  

Це питання било в голову, як дзвін. Але відповідь повільно прокрадалася в свідомість: шляху назад НЕМАЄ.

Я більше не той чоловік, який колись любив, мріяв, сміявся, був просто людиною. Мене вже немає…

І це усвідомлення розривало.

Я крадькома прослизнув до темного коридору, намагаючись не видавати жодного звуку. Голоси лунали все ближче. Приглушені, але напружені, ніби кожне слово важило більше, ніж саме життя.
 
Світло з-під дверей мерехтіло, відкидаючи тремтливі відблиски на кам’яну підлогу. Я зробив ще один крок і застиг, бо почув своє ім’я.

Серце закалатало. Я схилився ближче, приховуючись у темряві.  

— Він єдиний, хто підходить, — голос Адель був спокійним, але в ньому бриніло щось майже невідворотне.  

— Ти впевнена? — запитав хрипкий голос Сарфеона. — Це надто великий ризик.  

— Це не ризик, в єдиний шлях, — відповіла вона.  
— Ми не можемо просто покласти на нього цю ношу! Хлопець нічого не знає!  

“Я? Про що вони говорять?”  

Я відчув, як щось стискає моє горло, наче ланцюг, який непомітно обвився довкола.  

— Він мусить пізнати, — холодно сказала ще одна істота, чий голос я чув вперше. — Часу немає.  

Я напружився. Вони сперечалися про мене. Але чому?  

— Легенди кажуть, що коли баланс буде зруйновано, — почала Адель, — є лише один спосіб його повернути.  

Жінка говорила повільно, ніби проказувала старовинний текст, який знала напам’ять.  

— Усе повернеться до рівноваги лише тоді, коли кров смертного, що має в собі частку древніх, і кров вампіра з тим самим походженням з’єднаються…  

Слова обпалювали мене зсередини. Вони говорили про мене. Про мою кров.

— Це неможливо, — сказав Сарфеон з гіркотою. — Ніхто не пробував цього століттями. Ніхто не знає, чи це взагалі працює.  

— Але ми знайшли його, — голос Адель тремтів, ніби від хвилювання. — Він єдиний!

Я не був людиною для них. Я був частиною плану.
 
Внутрішній холод заповзав у мої вени. Вони сперечалися про мене, як про якусь річ, як про ключ до таємниці, про яку я навіть не підозрював. 

“Що вони зробили зі мною? І що ще планують зробити?”

Я відчував, як холод прокрадається під шкіру, стискає груди, душить. Вони говорили про мене. Вирішували мою долю.  

“Я не людина, а лише ключ для них”  

Голоси за дверима не вщухали.  

— Його кров, — хрипко сказав Сарфеон, — вона дійсно містить спадок Древніх. Але чи правильно ти тлумачиш пророцтво, Адель?  

В голосі старця була суміш сумніву й стриманого страху.  

— Можливо, його роль не в тому, щоб повернути рівновагу самотужки зараз, — вів він далі. — А в тому, щоб породити потомство, тих, хто зможе це зробити. Його спадкоємці могли б успадкувати силу й стати саме тими, кого ми шукаємо!