Обов'язок крові

У світлі свічок бібліотека здавалась храмом знання та тиші. Я блукав між рядами, розгублений у власних думках, аж раптом побачив її.

Адель.

Жінка сиділа за важким дерев’яним столом, вкритим розгорнутими сувоями, великими томами в потертих палітурках та чорнильницями. Висока свічка поруч із нею вже майже догоріла, залишаючи тонку нитку диму, що здіймалася вгору. Її довге сріблясте волосся спускалося по плечах, розсипаючись м'якими хвилями, а тонкі пальці впевнено ковзали рядками древнього письма. Вона виглядала зосередженою, відстороненою від усього світу.

Я завмер. Вперше за весь цей час я зміг спокійно подивитися на неї, не боячись, що Адель зникне, як примара. Моє серце забилося швидше. Я не міг відірвати погляду від цієї неймовірної жінки.

Нарешті, наважившись, я підійшов ближче й прошепотів:

— Адель…

Вона повільно підняла голову. Блакитні очі ковзнули по мені, але в них не було ні тепла, ні впізнавання. Жінка дивилася так, ніби бачила мене вперше.

На декілька секунд у її погляді не було нічого, тільки відсторонене, безпристрасне споглядання.
А потім щось змінилося. Очі стали більш усвідомленими, ніби пам’ять про мене раптово прорвалася крізь невидиму завісу. Жінка нахилила голову на бік і стиха промовила:

— Я слухаю тебе, Ріґоре.

Мені перехопило подих.

— Я… — голос тремтів, думки плуталися, але я мусив запитати, мусив дізнатися правду. — Що тут відбувається? Навіщо ти привела мене сюди? Що мені далі робити?

Вона дивилася на мене зосереджено, уважно. Губи ледь помітно стиснулися, але в очах не було ні жалю, ні співчуття.

— А чого хочеш ти? — голос Адель був рівним, спокійним, але в ньому відчувалася якась глибока напруга, ніби вона чекала від мене найважливішої відповіді в цьому житті.

Мені здавалося, що в цю мить Адель не просто ставила питання. Вона випробовувала мене.
Я відчув, як стискається горло. Я міг би сказати багато речей. Про страх. Про біль. Про те, що я не розумію, ким став. Але це все не мало значення.
Я дивився на неї й знав тільки одне. Тому прошепотів:

— Я хочу одружитися з тобою. І повернутися додому…

Тиша.

Адель  дивилася на мене.

А потім раптом почувся сміх. Різкий, зневажливий та холодний. Поряд, біля полиць, стояли дві вампірки, переглядаючи книги. Почувши мої слова, вони вибухнули глузливим сміхом.

— Чуєш, сестро, він хоче повернутися додому! — промовила одна, з посмішкою нахиляючись до своєї подруги.

— Бідолашний. Бачиш, що з ним зробила твоя кров, Адель? Його мізки просто спеклися!

Цей сміх бринів у повітрі, наче кришталеві уламки, що дряпали мою свідомість.

Я відчув, як мене проймає хвиля сорому. Хотілося просто зникнути. Провалитися крізь землю.

Адель не сміялася. Вона тільки дивилася на мене і в її погляді було щось, чого я не міг розшифрувати.

Після сміху вампірок у повітрі повисла напружена тиша. Десь у глибині залу потріскувала свічка, а за вікнами шумів вітер. Але я чув лише її голос.

Адель дивилася на мене з холодною серйозністю.
Тонке обличчя жінки не виражало жодних емоцій, лише легку тінь втоми. Вона повільно закрила книгу перед собою, прозорі пальці неквапливо ковзнули по потертій шкіряній палітурці. Потім підвела погляд – і в її очах з’явилася тінь роздратування.

— Ріґоре, — голос був рівним, суворим, але в ньому відчувалася прихована м'якість, ніби вона намагалася бути поблажливою. — Чим раніше ти забудеш те, що було в твоєму житті раніше, тим краще для тебе.

Ці слова пролунали, наче холодний вітер, що пробрався під шкіру.

— Те, про що ти турбуєшся, — дрібниця у вирі вічності.

Адель повільно встала зі стільця, її довге волосся ковзнуло по плечах, а біла сукня зашелестіла об кам’яну підлогу. Світло свічок кидало на неї м’яке сяйво, роблячи жінку майже неземною.

— Є речі набагато важливіші, є процеси набагато глибші, ніж ти можеш зараз усвідомити. Турботи простого смертного більше не мають хвилювати тебе.

Погляд став ще гострішим, холоднішим.

— Ти тепер більше, ніж просто юнак. Ти вампір. І ти частина пророцтва!

Я стиснув кулаки.

— Я не обирав цього! — вирвалось у мене, але Адель лише ледь помітно всміхнулася.

— Твоя кров вирішила це задовго до тебе. Я лише трошки прискорила процес.

— Навіщо?

— Бо я мислю іншими категоріями, Ріґоре.

Я чув у її голосі відлуння іншого часу, інших думок, недосяжних для мене.

— Одруження? Дім? — Адель похитала головою. — Це такі ефемерні речі, навіть думати про які — марнування часу.

Її очі зблиснули, коли жінка зробила крок до мене.

— Ти ще не розумієш цього, але світ більше не такий, яким був. Баланс порушено.

Я мимоволі затримав подих.

— Раніше вампіри жили разом із людьми. Ти сам свідок — я жила серед вас. Я одна з нащадків Древніх. І так було споконвіку.

Я згадав, як зустрів її вперше — прекрасну, таємничу, надзвичайну. Але вона ніколи не була такою, як інші.

— Проте відбулася катастрофа. І тепер усе не так.
Я відчув, як по спині пробіг холод.

— Що за катастрофа?

Обличчя жінки залишалося спокійним, але в куточках губ з’явилася жорстка лінія.

— Те, що ти бачиш зараз, — лише наслідки. Чим далі, тим сильніше відчувається голод, тим більше наша природа змінюється. Колись ми не були хижаками. Тепер…

Жінка зупинилася, її пальці стислися на книзі.

— Ти хоч трохи розумієш мене, Ріґоре?

Цей голос звучав майже благаюче.

Я мовчав. Бо відчував, що відповіді, яких я шукав, не принесли мені спокою. Тільки ще більше питань.