Чужинець

Мої спогади були розмитими, ніби покритими туманом. Я не міг сказати, скільки часу минуло. Дні, тижні? Можливо, навіть більше. Замок поступово став моїм світом, лабіринтом, у якому я намагався знайти відповіді.

Кожен день мав певний ритм. Мене знайомили з його коридорами, бібліотеками, ритуалами, про які я нічого не знав раніше. Я чув уривки розмов про старі закони, про баланс, який було порушено, про ті самі поселення, знищені жахливими істотами. Проте ніхто не пояснював, що саме сталося зі мною. Що я тепер таке? Я відчував зміни в собі, але не міг їх усвідомити.

Найбільше я прагнув побачити Адель. Вона була тією, хто привів мене сюди, хто змінила мене. Але жінка уникала мене. Спочатку я думав, що це випадковість, що вона зайнята. Проте з кожним днем її відсутність ставала все очевиднішою.

Я блукав бібліотекою, сподіваючись знайти її серед книжкових полиць. Гортав древні фоліанти, намагаючись зрозуміти хоч щось із символів, записаних у них. Шукав знайомий запах парфумів, сліди присутності моєї спокусниці. Та щоразу, коли мені здавалося, що Адель десь поруч, коли я чув легкий шелест тканини або кроки за рогом, вона вже зникала.

Це не могло бути випадковістю. Адель справді уникала мене. Але чому?

Чи тому, що я став іншим? Чи вона шкодувала про своє рішення?

У мені наростало занепокоєння. Я відчував голод: дивний, глибокий, не схожий на те, що я знав раніше. Бібліотека, замок, всі ці ритуали — ніщо не могло його вгамувати. І найгіршим було те, що я не знав, чого саме хочу.

Я шукав Адель. Я прагнув її погляду та слів. Але все, що  отримував, — лише тінь, яка вислизала від мене.

***
Бібліотека замку була його серцем — величним, величезним і сповненим таємниць. Вона займала майже весь перший поверх, простягалася широкими залами, які губилися в напівтемряві. Стіни з каменю здавалися холодними та суворими, але цей холод пом’якшували тисячі старовинних книг, що стояли на масивних полицях. Деякі з полиць сягали аж до високих склепінчастих стель. Над рядами книжкових шаф звисали готичні люстри, в яких горіли десятки свічок, кидаючи мерехтливі відблиски на дерев’яні столи, вкриті рукописами, чорнильницями та пергаментами.

Тут завжди лунав ледь чутний шурхіт: хтось перегортав сторінки, хтось м’яко ступав по кам’яній підлозі, несучи важкі томи. Атмосфера бібліотеки була наповнена знанням і тишею, що майже матеріально витала у повітрі.

Істоти, які тут збиралися, були не такими, як я.
Вони виглядали спокійними, впевненими у собі та розуміли свою природу, на відміну від мене. Їхні рухи були плавними, майже безшумними. Вони працювали: записували щось у товсті фоліанти, досліджували старовинні сувої, приносили нові книги та розставляли їх по полицях.

Відвідувачі носили довгі білі шати, що спадали до підлоги м’якими складками. Їхнє волосся було переважно світлим, і коли вони проходили повз свічки, пасма ніби вловлювали світло, створюючи ефект сяйва. Вони здавалися майже безтілесними, ніби лише наполовину належали цьому світу.

Сарфеона я бачив рідко. Чоловік мав певний статус, який виділяв його серед інших. Він майже не з’являвся у бібліотеці без особливої потреби, і коли все ж приходив, його присутність відчувалася, немов сильний вітер, що збурює застигле повітря. Його голос був низьким, владним, і навіть ті, хто здавалися спокійними та відстороненими, дослухалися до нього.

Я ж почувався чужинцем у цьому місці. Бібліотека вражала своєю красою, але водночас була для мене лабіринтом без виходу. Я ходив між рядами, торкався корінців книг, вдихав запах старого паперу, але не міг позбутися відчуття, що я тут зайвий.

Я постійно шукав Адель…

Можливо, вона могла б допомогти зрозуміти, що зі мною сталося. Але жінка наче тінь з’являлася на мить і тут же зникала, не залишаючи нічого, крім відчуття власної присутності.