Вибір без вибору

Свідомість поверталася повільно, наче я випливав із глибини, пробираючись крізь густу, чорну воду. Першими повернулися відчуття. Спершу холод кам’яної підлоги, що палив мою шкіру, потім гострий біль, який розтікався по моєму тілу, мов розпечене залізо. Кожен м’яз тремтів, судоми зводили кінцівки, а легені хапали повітря, ніби я щойно вирвався з обіймів смерті.

Я спробував розплющити очі, але темрява не зникала. Вона ніби вросла в мене, заповнила голову, стиснула свідомість, немов петля, що не дає дихати.

Раптом я почув голоси. Один знайомий, ніжний, але напружений. Адель! Жінка говорила швидко, майже благаючи.

— Це не мало статися так… Цей хлопець інший, ти ж бачиш… — голос тремтів, але вона намагалася стримати хвилювання.

Другий голос належав чоловікові. Він був глибоким, владним, повним беззаперечної сили. Його слова спадали, мов камені у воду, важкі та грізні.

— Ти втрутилася у щось, що не до кінця розумієш, Адель, — у його тоні була не злість, а радше розчарування, холодний докір. — Він не повинен був пережити це...

Від цих слів моє серце завмерло, але потім забилося швидше. Не повинен був пережити? Я… я мав померти?

Я спробував піднятися, але руки не слухалися, пальці ковзнули по каменю. Дихання збилося, в голові запаморочилося. Я відчув щось нове, ніби присутність не лише тілесну, а глибшу. Щось, що пронизувало мою суть, щось, що пробудилося всередині…

Я більше не був собою.

Темрява ще плуталась у моїх думках, але біль змушував прокидатися. Я лежав на холодній кам’яній підлозі, відчуваючи, як кожен нерв мого тіла палає вогнем. Світ був сповнений глухих ударів болю, що ритмічно відлунювали в моєму черепі. Але ще голосніше від усього була запекла суперечка, яка змішувалася з луною цієї зали.

— Це ти не розумієш, Сарфеоне! — голос Адель розсік повітря. — В нас немає часу чекати! Баланс порушено! Я бачила цілі поселення в горах, які винищили істоти, подібні до нас! Ми маємо здійснити пророцтво!

— Адель, він не був готовий ні морально, ні фізично! — голос чоловіка був сповнений сили, яка змушувала підкорятися.

— Він хотів цього! Він так сказав!

— Він хотів не цього, він хотів тебе!

Останні слова вдарили мене, мов блискавка. Я здригнувся. Це правда? Чи було моє бажання пізнати її, злитися з нею, таке сліпуче, що я не бачив нічого більше?

Я зібрав залишки сили, спробував підвестися, але руки тремтіли, ноги підгиналися, а тіло, здавалось, не належало мені.

— Ріґоре! — Адель миттєво опинилася поруч, її руки підтримали мене. В погляді жінки було щось, чого я не міг прочитати. Жаль? Відчай? Любов?

Сарфеон стояв у напівтемряві, але навіть там його очі світилися, мов два срібні списи. Чоловік мовчав, оглядаючи мене зосереджено, так, ніби шукав щось глибоко всередині мене.

— Як ти почуваєшся, хлопче? — тон став спокійнішим, але в ньому досі відчувалася загроза.

Я розкрив рота, але слова не йшли. Губи були сухими, а в грудях пекло. Я спробував підняти руку, але вона була важкою, ніби зроблена з каменю.

— Я… не знаю… — хрипко прошепотів я.

— Бачиш? — Сарфеон повернувся до Адель. — Він навіть не розуміє, що з ним сталося. Ти забрала у нього вибір.

— Я дала йому життя! — вигукнула вона у відповідь.

— Ні, ти дала йому тягар, який він ще не усвідомив. І коли усвідомить… він зненавидить тебе за це!

Їхні слова лунали у голові, стискаючи мене зсередини, мов залізний обруч. Я не знав, хто з них правий. Я не знав, ким я став. Я лише знав лише те, що назад дороги не було.

Сарфеон повільно рушив до мене. Його кроки були тихими, але кожен із них віддавався у просторі цієї химерної зали, ніби бився у стіни і повертався луною. Чоловік був високим, широкоплечим, його довгий білий плащ майже не ворушився, наче тканина не піддавалася руху повітря. Срібне волосся спадало хвилями, підкреслюючи глибокі зморшки на чолі. Але попри свій вік, він випромінював силу, мов старе дерево, що вистояло перед бурями століть.

Я ледве міг тримати голову прямо, погляд блукав і зір то прояснювався, то знову ставав розмитим. У моєму тілі відчувався хаос: пекучий біль у венах, розбиті думки, що не складалися в єдину картину. Я бачив, як Сарфеон схиляється переді мною, а його очі, схожі на дві мерехтливі зірки, пронизують мене наскрізь.

Він простягнув руку, і я навіть не встиг відсахнутися, коли прохолодні пальці торкнулися мого чола.

— Заспокойся, дитя сутінків… — тихо промовив він, і цей голос здався мені древнім, як сама земля.

Я не знав, які слова він шепотів, не розумів їх, але відчував, як вони проникають у мене глибше, ніж будь-який звук. Це був не просто набір звуків, а сила, яка текла крізь мене, ніби я раптово опинився під лагідним променем сонця після довгої холодної ночі.

Дивне тепло розлилося по тілу, спочатку обережне, а потім все сильніше, немов хвиля, що накриває берег. Судоми почали відступати, біль розчинявся, ніби його ніколи й не було. Лише важка втома лишилася після нього, немов я щойно пройшов крізь бурю, що тривала століття.

Мої повіки стали важкими. Я ще намагався утримати їх відкритими, та щось всередині мене здавалося, ніби це вже не мало значення. Тіло стало легким, мов пір’їна, свідомість потопала у темряві, але вже не лячній, а теплій, затишній.

Останнє, що я відчув перед тим, як остаточно зануритися у сон, — це кам’яна підлога під щокою. Я лежав там, мов заблукалий пес, якого прихистила доля, і вперше за довгий час не відчував болю…