Опівночі

Дні стали нестерпними. Час тягнувся, розтікався повільними, виснажливими хвилинами, наче розплавлений свинець. Я не міг знайти собі місця. Навіть знайомі речі: полювання, розмови, читання — дратували мене. Їжа втратила смак, голоси навколо звучали приглушено, як крізь товщу води.  

Я ловив здивовані погляди матері, слуг, навіть друзів. Вони помічали зміни в мені, питали, чи не захворів я, чи все гаразд. Я кидав короткі, роздратовані відповіді, бо що я міг їм сказати? Що я втратив контроль над собою? Що не належу більше самому собі?  

Я чекав ночі. Я жадав її.

Сон став моїм ворогом. Щоразу, коли темрява огортала мене, я заплющував очі й бачив її — Адель. Мармурову шкіру, срібне волосся, очі кольору талого снігу, які проникали в саму мою суть. Я згадував її губи, гарячі й безжальні, згадував, як палахкотіла в мені пожежа, коли жінка торкалася мене.  

Я вже дав їй себе.  

Мені здавалося, що я став іншим, що вона забрала щось із мене і залишила по собі тільки жагу. Це було не просто бажання побачити її знову — це було щось більше, щось глибше. Її ім’я билося в моїх думках, як закляття, як прокляття.

Адель. Адель. Адель…  

Я рахував години, рахував хвилини. Коли сонце заходило, то відчував, як моє серце починає битися частіше, як збудження змішується з тремтінням очікування. Я не знав, що буде далі. Не знав, ким я стану після цієї ночі. Але одне я знав напевно: дороги назад уже не було.

Ті ночі застилала імла. Вони здавалися мені маренням… Хворобливо-солодким, п’янким, небезпечним. Чи був це сон? Чи це справді відбувалося? Я не знав. Я не хотів знати.  

Я пам’ятаю холод кам’яного вівтаря під спиною. Шорстку поверхню, що контрастувала з теплом її губ. Я відчував, як вона схиляється наді мною, як її срібне волосся спадає вниз, ковзає моєю шкірою, викликаючи хвилі тремтіння.  

Адель розстібала мою сорочку повільно, майже з насолодою. Її пальці ледь торкалися моєї шкіри, викликаючи озноб. Кожен рух здавався ритуалом, містерією, в якій я геть загубився.  

Жінка цілувала мене гаряче, вимогливо, немов залишаючи мітку на кожному дюймі мого тіла. Я відчував гарячі губи на шиї, ключицях, грудях. Час від часу чув легкий укус, не болісний, а радше солодко-терпкий. Я здригався, але не відступав. Я хотів цього. Хотів її.  

Язик Адель ковзав по шкірі, збираючи краплі крові. Я не знав, чи мало це якесь значення, чи було просто її грою. Але кожен дотик, кожен поцілунок витягував мене з самого себе, розчиняв у чомусь древньому, первісному, від чого стигла кров і водночас спалахувала жага.  

Я втрачав себе,  втрачав розум. І хотів більше.  

Я розумів, що це неправильно, що тут, у цій темряві, під склепінням занедбаної каплиці, зі мною відбувалося щось незбагненне. Але вже було пізно. Адель мене тримала міцно. Я був приречений. І я сам того прагнув.

Губи, теплі й вимогливі, продовжували ковзати моєю шкірою, лишаючи гарячі сліди поцілунків. Але разом із ними лився і шепіт, ніжний, тягучий, обволікаючий, немов сама ніч нашіптувала мені свої таємниці.  

— Ти не знаєш, ким є насправді... Твоя кров пам’ятає більше, ніж ти...  

Цей голос лунав десь між снами та реальністю. Я ловив її слова, але вони, мов тінь у місячному світлі, вислизали з розуму, залишаючи лише відчуття чогось глибокого, прихованого, древнього.  

Адель цілувала мене між словами: шию, груди, зап’ястя. Губи знаходили чутливі місця, а шепіт зливався з жаром дотиків.  

— Ніч не така, якою її бачать люди... Кров не лише життя, вона пам’ятає... Вона знає... Згадай, згадай…

Я відчував, як цей поклик лунає десь у глибинах мене. Немов у єстві був схований голос, який відгукувався на ці слова, як відлуння в темних коридорах.  

Мої думки танули, моя особистість, мої переконання, навіть мій страх — усе розчинялося в цьому гарячому, солодкому безумстві.  

Я не знав, що зі мною відбувалося. Але вже не міг вирватися, не хотів вириватися. Свідомість ніби роздвоїлася, розчинилася між тілом і видіннями, які відкривалися перед моїм внутрішнім зором.  

Темрява пульсувала, виблискуючи сріблястим сяйвом. У ній, мов у глибинах води, проступали обриси: лабіринти, висічені у скелях, древні печери, сповнені тіней, які рухалися, мов живі. Магічні символи вивергали бліде світло, танцюючи переді мною, виблискуючи, ніби хтось заново відроджував стародавнє знання просто в моїй свідомості.  

— Ти знаєш це… твоя кров пам’ятає…  

Адель схилялася наді мною, її голос торкався моєї свідомості сильніше, ніж поцілунки. Цей шепіт проникав глибоко в душу, розмивав кордони між "я" і тим, що було до мене.  

Я бачив фігури в білому… Їхнє довге сріблясте волосся відбивало світло місяця. Вони стояли колом, промовляючи слова, яких я не розумів, і водночас знав. Їхні рухи, голоси, магія, що пульсувала в колі, були мені знайомі. Чому? Як?  

Тіні ставали глибшими. Вони розчинили межу між минулим і теперішнім, між сном і реальністю. Я знав ці місця, символи, голоси. Знав, але не пам’ятав.  

— Чи хочеш ти цього? Чи хочеш згадати? Чи хочеш пізнати більше?

Голос Адель обпік мене, пронизав до самого серця.  

Я не міг дихати, не міг думати. Тіло було затиснуте між жаром її губ і холодом стародавніх істин, які відкривалися мені.  

І я здався.  

— Я хочу…  

Шепіт зірвався з моїх губ, ніби не я говорив, а хтось із глибини моєї сутності.  

Світ розпливався перед очима, ніби я тонув у чорному морі, втрачаючи межі власного тіла. Я мріяв про Адель, про її дотики, про поцілунки, але навіть у найпалкіших мареннях не уявляв, що наша близькість буде такою… що вона перетне межу, яку я не усвідомлював до цієї миті.  

Я тремтів, моє серце гупало об ребра, шкіра палала, коли Адель вкрила мою шию поцілунками: ніжними, теплими, п'янкими. Я потонув у них, забувши про світ, відчуваючи тільки нестерпну жагу, що наростала в мені.  

І тоді… біль. Різкий, глибокий, чужий.  

Я здригнувся, але вже не міг ні відсторонитися, ні пручатися.  Губи жінки притислися до рани і щось у мені надломилося. Життя виходило з мене, хвиля за хвилею, кожен удар мого серця наче віддавав їй частину мене. Я хотів крикнути, запитати, благати припинити, але повітря застигло легенях.