Стара каплиця

Годинник пробив дванадцяту і кожен удар лунав у тиші наче відлуння далекого грому. Повітря в каплиці було важким, насиченим запахом воску і вогкої кам'яної прохолоди. Стара споруда, колись освячена молитвами, тепер виглядала забутою, її стіни ховали тіні, що хиталися в слабкому світлі єдиної свічки.  

Я ступив уперед і під моїми ногами рипнула підлога. Темрява здавалася живою і, хоч я ніколи не був забобонним, у грудях заворушилося ледь відчутне занепокоєння. Кути каплиці ховали в собі невидимих свідків цієї зустрічі, а іржавий запах старої деревини здавався майже металевим.  

Але щойно я побачив Адель, все інше зникло. Відблиск полум'я грав у її сріблястих пасмах, наче місячне сяйво проливалося крізь вузькі щілини часу. Жінка сиділа на кам'яній лаві, витончена, нерухома, майже нереальна. Її очі, світлі, майже примарні, дивилися на мене, ніби бачили більше, ніж дозволено людському зору.  

Я підійшов ближче, серце билося швидше, не від страху, в від чогось іншого, чому я не міг дати назви. Присів поруч, простягнув руку, прагнучи торкнутися її пальців, холодних, гладеньких, як виточений мармур. Проте Адель відсторонилася.  

Її голос, тихий, але сповнений сили, пройшовся по мені, мов тінь холодного вітру:  

— Що ти знаєш про те, як влаштований світ?  

Ці слова збентежили мене. Я очікував пристрасті, ніжності, але натомість отримав загадку. Її погляд не відпускав мене, у ньому було щось давнє, щось небезпечне.  

Я відчув, що стою на межі, за якою знаходиться щось більше, ніж я міг би собі уявити.

Адель продовжила. Вона сказала, що їй потрібно знати, чи вона не помилилася.  

Я геть не розумів, про що вона говорить, і це бентежило мене. Щось у погляді жінки змушувало відчувати себе під пильним випробувальним судом.  

Спантеличений, я почав говорити.  

— Світ влаштований просто, — я зітхнув, намагаючись знайти потрібні слова. — Є Бог, є традиції, є обов’язок чоловіка перед своїм родом. Все має свій порядок. Пори року змінюють одна одну, як і час доби. Люди народжуються, живуть, а потім помирають, і їхні душі вирушають туди, куди їм судилося.  

Я говорив, намагаючись пояснити те, що для мене самого було непохитним. Усе моє життя, мій шлях – усе мало зміст, усе мало своє місце.  

Але вона лише слухала, і на її губах грала легка, майже невагома посмішка. Посмішка, в якій було щось зверхнє.  

Це різонуло мене гострим лезом.  

Я був старшим сином у своєму роді. Мене поважали, до моєї думки дослухалися, на мене покладали сподівання. Я не звик до того, щоб хтось так дивився на мене, ніби я дитина, яка повторює добре завчені слова, не розуміючи їхнього значення.  

У грудях закипіла злість.  

Я різко підвівся.  

— Ти смієшся з мене? — холодно запитав я.  

Адель не відповіла. Її очі все ще дивилися на мене так само спокійно й задумливо, але вже без тієї ледь помітної усмішки.  

— Якщо це так, то нам немає про що говорити, — додав я твердо. — Я не хлопчисько, з якого можна глузувати.  

Я зробив крок до виходу. І тут Адель різко зупинила мене.  

Її пальці стиснули мій зап’ясток міцніше, ніж я очікував. Холодний дотик, схожий на крижану воду, що раптово накриває тіло, змусив мене завмерти.  

— Не йди, — голос жінки вперше став живішим, трохи схвильованим. — Ти не розумієш, що стоїш на порозі істини!  

Я зустрів її погляд і в цей момент усі мої переконання похитнулися.

Адель нахилилася трохи ближче і тінь від сріблястого волосся затанцювала по спокусливому обличчю.  

— Чи сняться тобі сни? — запитала жінка голосом, який здався мені надто серйозним для такого простого питання.  

Я розгубився.  

Звичайно, мені снилися сни. Але її слова торкнулися чогось глибшого в мені, наче пальці, які випадково зачіпають застарілу рану.  

— Так, — відповів я не одразу. — Часом…  

Алель не відводила погляду і мені довелося продовжити.  

— Часом я бачу місця, яких не знаю, але вони здаються мені знайомими. Я блукаю вузькими вуличками чи занедбаними залами і щось у них кличе мене далі. Я чую шепіт, тихий, ледь розбірливий, ніби слова розсипаються, перш ніж я встигаю їх збагнути.  

Я сам не помітив, як мій голос став трошки приглушеним, задумливим.  

— Колись я розповідав про ці сни батькам, — я знизав плечима. — Вони сміялися. Казали, що це вплив моєї юної крові, що з часом це мине. Що кожному хлопцеві сняться дива, які розвіюються, коли він стає чоловіком.  

Я згадав, як батько поплескав мене по плечу зі сміхом, а мати пригостила медовою водою, щоб краще спав. Як я навчився не звертати уваги на сни, переконуючи себе, що вони нічого не означають.  

Але зараз…  

Я подивився на Адель. Жінка слухала мене надзвичайно уважно. Її очі кольору талого снігу стали ще яскравішими при світлі свічки, а губи ледь розкрилися, ніби вона хотіла щось сказати, але передумала.  

Я відчув, що для неї мої слова мали значення. Велике значення.  

І це змусило мене задуматися, чи насправді сни були лише снами.

В її очах промайнуло щось дивне — блиск цікавості чи, може, передчуття. Я не встиг збагнути, що відбувається, як Адель взяла мою руку у свої тонкі пальці. Цей дотик був легким, проте рішучим. Я хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.  

Вона піднесла мою руку до своїх губ.  

Я відчув її дихання: тепле, майже примарние, а через секунду — ледь відчутний укус.  

Легкий, короткий біль прорізав мій палець, але я ошелешено не міг відірвати погляду від обличчя Адель. Вона злизала краплю крові, повільно, смакуючи. Її очі на мить закрилися, а коли відкрилися знову, стали глибшими, загадковішими.  

Мене обдало жаром. Я геть зашарівся, хоча не міг пояснити собі чому. Від сорому? Від хвилювання? Від чогось, що я навіть не розумів?  

Я стиснув кулак і запитав хрипким голосом:  

— Що ти робиш?  

Адель не відповіла одразу. Лише прошепотіла, ніби сама до себе:  

— Кров Древніх…