Спокуса

Літня ніч була теплою і повітря, насичене ароматами розквітлих садів, здавалося майже п’янким. М’яке світло ліхтарів, розвішаних поміж дерев, відбивалося у дзеркальній поверхні ставка, додаючи вечору відтінку казковості. Над головами мерехтіли зорі, їхнє холодне світло змішувалося із золотим сяйвом свічок, що горіли на довгих столах.  

Це була одна з тих вечерь, де шляхетні родини збиралися разом для укріплення зв’язків, обговорення справ, сватання дочок і демонстрації молодих спадкоємців. Навколо панував сміх, келихи дзенькотіли, пари кружляли в танці, а слуги непомітно поповнювали столи вишуканими стравами.  

Я стояв поруч із родиною, супроводжуючи Мірту. Моя наречена була напрочуд мила цього вечора – її ніжно-зелена сукня, прикрашена вишивкою, гармонійно відтіняла каштанове волосся, зібране у витончену зачіску, а щічки рожевіли від хвилювання. Великі очі сяяли, коли дівчина поглядала на мене – з гордістю, захопленням і, можливо, навіть із зародком любові.  

Я теж виглядав гідно – високий, статний, у чорному костюмі з ідеально підібраним оздобленням. Довге чорне волосся було акуратно зачесане назад, відкриваючи моє обличчя. Я відчував на собі погляди гостей, знав, що мене сприймають як спадкоємця, як молодого чоловіка, що має блискуче майбутнє.  

Все було так, як мало бути.  

Музика лунала, пари кружляли в танці, вечір був сповнений радості та легкості. Але всередині мене все ще тлів той неспокій, який з’явився з першого моменту, коли я побачив Адель. І саме в цю мить я відчув її присутність.  

Я ще не бачив її, але знав, що спокусниця тут. Це відчуття було схоже на легкий подих вітру, який змушує шкіру вкриватися мурашками. Напруження в мені зросло, і я майже несвідомо почав шукати Адель серед гостей, очима, інтуїцією, внутрішнім чуттям.  

І коли нарешті побачив знайому постать – серце зробило оберти, яких я не очікував.

Адель ступала легко, немов тінь, і ковзнула в сад, освітлений лише сріблом місяця. Її фігура майже зливалася з ніччю – довге сріблясте волосся вловлювало світло, струменіло по плечах, нагадуючи місячне сяйво. Я пішов за об'єктом своїх мрій, ніби зачарований.  

Гості залишилися позаду, шум балу затих, і я опинився у тиші, сповненій аромату літніх квітів та вологи нічного повітря. Листя дерев коливалося від легкого подиху вітру, відкидаючи рухливі тіні на мармурові доріжки. Адель зупинилася серед темної зелені, ніби чекала.  

Я наздогнав дівчину.  

— Мене звуть Рігор, — промовив я, і власний голос здався мені незнайомим.  

Я давно хотів поговорити з нею, думки були вирвані з моєї голови, але зараз, коли Адель стояла переді мною, жива, реальна, дивлячись прямо в душу, я не зміг сказати більше ні слова.  

Її погляд…

Жодна жінка ніколи не дивилася на мене так. У ньому не було звичного захоплення, яке я бачив у наречених, у дам, які шукали уваги. Це був погляд, що пробирав до кісток. Дивний, уважний, розважливий і… ніби знаючий щось про мене, чого я й сам не знав.  

Мене охопило відчуття, якого я ніколи не відчував раніше. Я, спадкоємець, чоловік, який знав свою силу та владу, раптом відчув себе важливим не через родину, не через статус, не через майбутнє, визначене для мене іншими.  

Це було щось інше.  

Ніби в мені самому було щось особливе. Ніби ця неймовірно красива жінка бачила в мені щось більше, ніж бачив я сам.  

Серце гулко забилося, і я зробив крок ближче, затамувавши подих.

Поивабливе обличчя було так близько, що я міг відчути легке тепло її дихання на своїй шкірі. Очі – незбагненно світлі, мов тала крига під весняним сонцем, – дивилися прямо в мої, і я потонув у цьому погляді. Серце шалено калатало в грудях, тіло палало від напруги, що наростала між нами.  

Я не знав, хто першим здолав відстань, чи я нахилився до неї, чи вона до мене. В наступну мить її губи торкнулися моїх, і світ зник.  

Цей поцілунок не мав нічого спільного з тими ніжними, грайливими дотиками, що я ділив із Міртою. Тут не було сором’язливих відступів, не було напівзаборонених ласк під зоряним небом.  

Це було щось інше…

Щось дикіше, сильніше, наче мене вирвали з реальності і вкинули у безодню, наповнену солодким божевіллям. Пухкі губи обпалювали, холодні й гарячі водночас, мов вино зі схованих у пітьмі келихів. Тонкі пальці ковзали по моїй шиї, а далі вниз – по грудях, залишаючи за собою слід, що змушував мене тремтіти.  

Я більше не володів собою. Я не знав, що зі мною коїться.  

Тонке сріблясте волосся, ніжне, мов місячні промені, розсипалося по моїх руках, коли я притис дівчину до себе. Алель не відштовхувала, не чинила опору, та водночас у її доторках відчувалася сила, якої я не розумів. Мармурова шкіра дівчини була прохолодною, але спопеляла більше за полум’я.  

Раптом Адель плавно відсунулася, ледь помітним рухом, мов міраж, який щойно здавався реальністю, і тихо прошепотіла:  

— Завтра опівночі в старій каплиці.  

Її голос був як шепіт вітру, як звук води, що тече крізь пальці.  

І вона зникла в тінях, залишивши мене сам на сам із шаленим биттям серця та передчуттям, що після цієї ночі вже нічого не буде так, як раніше.