Запис №9. Дракон-інтроверт і ритуал чаю 

10:30 ранку. Четвер. 

Я щойно встигла насипати корм котам (хоча правильніше — "пожертвувати" їм свою увагу), коли шафа тихо задрижала. Не гуркіт, не шурхіт, а саме легке гудіння — як старий холодильник, що намагається залишитися непомітним. 

— Ой лишенько… — Мефодій визирнув з-під столу. — То не миша і не флігельок. Це щось велике. Дуже велике. І я категорично проти! 

Дверцята ледь прочинилися, і з темряви визирнуло око. Величезне, жовто-зелене, з вузькою зіницею. Я завмерла. Коти синхронно підняли хвости. Беладонна ще й загарчала, як собака, чого я за нею не знала. 

І тоді він проліз. Точніше, просунув голову, шию й половину тулуба. В кімнаті стало тісно, бо переді мною сидів справжній дракон. Луска тьмяно блищала, але не виблискувала — радше нагадувала старі бронзові дзвони. Від нього пахло попелом і сухими травами. 

Він сів. І мовчав. 

— Е-е… Доброго ранку, — сказала я максимально ввічливо. — Ви, мабуть, на консультацію? 

Дракон кивнув. Повільно, як глиба скелі. Потім простягнув лапу, і я з подивом побачила на ній… чайничок. Маленький, фарфоровий, білий у сині квіти. 

— Це жарт? — прошепотів Гоголь. 

— Це натяк, — серйозно відповів Батон. — Він хоче чаю. 

Я поставила чайничок на стіл. Дракон акуратно, одним кігтем, додав до нього пакетик зеленого чаю й подивився на мене. 

— Добре… — я підійшла до кухні, поставила воду. 

Броніслав, мій чайник, обурено засичав: 
— Це що ще за конкуренція?! Мене тепер теж на пенсію? 

— Тихо, — сказала я. — Це клієнт. 

Броніслав невдоволено присвиснув, але закипів слухняно. 

Коли чай був готовий, дракон нахилився, вдихнув пару і… заплющив очі. Мить була така спокійна, що навіть Мефодій не бурчав. Я зрозуміла: він не прийшов говорити. Він прийшов мовчати. 

— Ну й що я маю робити? — шепнула я до котів. 

— Сиди, — відповів Гоголь. — Слухай. У цьому й сенс. 

Я зробила собі горнятко і сіла навпроти. Ми мовчали хвилин десять. Дракон спостерігав за парою над чаєм. Я спостерігала за ним. І раптом почала «бачити» дрібниці: на його лусці — сліди від кігтів (значить, уникає бійок, але його чіпали). На краю крила — трохи підпалене (отже, контролювати полум’я важко). А очі… очі ховали в собі втому й, дивно, самотність. 

— Ви не любите літати в натовпі, так? — нарешті сказала я. 

Він кивнув. 

— І вас дратує, коли інші дракони змагаються, хто гучніше ревне. 

Ще один кивок. 

— І вам боляче від шуму. Але ви мовчите, бо думаєте, що це слабкість. 

На цей раз він не кивнув. Він… зітхнув. Тихо, але так, що по кімнаті пішла тепла хвиля. Мої волосся біля скронь знову на мить стали рудими. 

Я зрозуміла: його проблема не в тому, що він дракон. А в тому, що він інтроверт серед драконів. 

Мефодій буркнув: 
— Та я його розумію! Сам теж не люблю, коли сусідські домовики збираються в лазні й ревуть пісень. Одне пекло на всю ніч! 

Беладонна глянула на нього з презирством: 
— Ти не дракон. Ти максимум пилова кулька з голосом. 

— Сама ти кулька! — образився він. 

Але дракон не сміявся. Він просто пив чай. І дивився на мене, наче вперше його хтось бачив, а не тільки вогонь із пащі. 

Я теж мовчала. І раптом відчула: всередині мене — теж є втома від чужих очікувань. Від того, що я завжди маю бути сильною, завжди слухати інших, завжди тримати цей будинок, де шафи відкриваються не туди, куди слід. 

Дракон ніби віддзеркалював мене. І це було боляче й полегшувало водночас. 

Після години мовчання він підвівся. Обережно поставив чайничок на стіл. Кивнув. І зник у шафі. 

Тиша тривала ще хвилину. Потім Броніслав пробурмотів: 
— Ну, хоч посуд помив би… 

Я посміхнулася й записала: 

«Деякі істоти приходять не говорити, а показати дзеркало. Іноді — мовчазне, іноді — з чайником. Може, я теж маю вчитися мовчати?» 

Я сиділа на кухні з горнятком ромашкового чаю й намагалася зрозуміти, чому після зустрічі з драконом у мене таке відчуття, ніби я сама зсередини зітхнула. Наче роками ходила з корсетом на серці — і вперше послабила застібку. 

Броніслав муркотів на плиті, наче старий джазмен: 
— Ти ж бачиш, він не випадковий клієнт. Дракони не носять фарфорові чайнички просто так. Це ж символ довіри. 

— Ага, — зиркнув Мефодій, жуючи насіння (де він його узяв — питання відкрите). — Символ довіри — залишити мені на підлозі три кілограми попелу. Я вже двічі підмітав, а воно знову сиплеться! 

— Не бурчи, — відмахнулася я. — Це досвід. 

— Це сміття, — пробурчав домовик. 

Гоголь ліг на спинку стільця й граційно спустив лапу вниз: 
— Досвід і сміття часто виглядають однаково. Різниця лише в тому, чи ти їх підмітаєш, чи осмислюєш. 

Беладонна фиркнула: 
— Філософ знайшовся. Сама бачила, як ти намагався полизати того дракона, коли він проліз. 

— Я досліджував! — обурився Гоголь. — Луска мала цікавий спектр запахів. 

— Та вже ж, — втрутився Батон. — А я, між іншим, чув його думки. Там була тиша. Знаєш, Марено, у нього в голові така акустика, що й монахи б позаздрили. 

Я задумалася. Справді — у мене в квартирі вічний балаган: коти, домовик, чайник із претензіями на Пулітцера. А дракон… просто мовчав. І в тому мовчанні я вперше відчула власні думки без сторонніх голосів. 

— Я теж хочу так навчитися, — сказала я вголос. — Хочу мати право мовчати, не виправдовуючись. 

Мефодій пирхнув: 
— Мовчати? Ти? Та ти навіть уві сні бурмочеш. Я ж поруч сплю іноді, то чув: «Запишу-запишу, тільки не зараз…» 

— То не сон, то самогіпноз! — огризнулася я. 

— Самообман, — уточнив домовик. 

Всі засміялися. Навіть я. Бо знала: він має рацію. 

Броніслав обережно посвистував, перегортаючи сторінки старої книжки (не запитуйте, як чайник читає книжку — він робить це парами). І додав: 
— Тиша — це теж мова. Сьогодні ти вперше дозволила їй говорити.