Запис №8. Повний місяць і неповна особистість 

Я вже майже дійшла до того моменту, коли хотіла написати у свій щоденник «Ну от, сьогодні, нарешті, тихо»… як у двері подзвонили так наполегливо, що навіть мій магічний блокнот підскочив. 

— Це до тебе, — пробурчав Мефодій, виглядаючи з-під плінтуса, — я би вже не відкривав.  

Я відчинила. На порозі стояв молодий чоловік років тридцяти. Високий, трохи худорлявий, але плечі — наче весь час напружені. Сорочка акуратно заправлена, краватка — чорно-біла у смужку, але очі бігали, як у того, хто кілька днів поспіль не спав. 

— Доброго дня… Ви, мабуть, пані Марена? — він прокашлявся. — Я… ну, у мене… це, можливо, звучить дивно, але я перевертень. 

З кухні долинув хриплий сміх Броніслава: 
— «Дивно», каже! У нас тут тричі на тиждень привиди чай п’ють. 

— І що вас турбує? — я кивнула чоловікові, запрошуючи його всередину. 

— Я боюся повного місяця, — випалив він і сів так різко, що стілець мало не підстрибнув. — Тобто… ну… не боюся, а… я хочу… не перетворюватися. Це взагалі лікується? 

Гоголь скептично примружився і, сівши поруч, спитав: 
— А ви точно перевертень? Бо половина моїх знайомих людей бояться повного місяця тільки через рахунки за комуналку. 

Чоловік засміявся так нервово, що навіть Батон у шафі фиркнув: 
— Так, я перевертень. Але… ну… я бухгалтер. А це дуже погано поєднується. 

— Чому? — запитала я. 

— Бо вночі, коли всі нормальні люди рахують вівці, я рахую податки, — зітхнув він. — А коли сходить місяць… то я зриваюся на вулицю, вию під офісом і відлякую клієнтів. Я вже двічі звільнявся. Мене переслідує внутрішній вовк. І він вимагає… ну… свободи. 

— Класичний конфлікт частин особистості, — кивнула я, роблячи нотатку. — Ваш вовк і ви — це різні ролі, але вони обоє шукають простору. 

— А може, йому просто жінки бракує? — зиркнув Мефодій і підморгнув. — У мене он сусід-вовкулак завжди ставав спокійніший, коли мав із ким у лісі повити. 

— Дякую, Мефодію, але це не група знайомств, а терапія, — сухо відрізала я. 

— Ну-ну, — пробурчав він, — терапія, терапія… а люди все одно з тим самим сюди йдуть. 

Я повернулась до клієнта: 
— Скажіть, що ви відчуваєте перед тим, як перетворюєтеся? 

— Паніку. Наче я втрачаю контроль. Наче вся система моїх формул і таблиць розлітається, а натомість у голові лишається тільки запах землі, крові й свободи. 

— Ага, — я занотувала. — Отже, ми маємо протиріччя: контроль проти свободи. Ваш бухгалтер — проти вашого вовка. 

— То ви зможете… ну, якось це зняти? — він глянув на мене майже благально. 

У цей момент на столі різко клацнув магічний блокнот. Він сам перегорнув кілька сторінок і написав: 

«Проблема не у вовку. Проблема у тому, що він не дає йому слова». 

— Бачите? — я показала клієнту рядки. — Ви не слухаєте свою дику частину. Вона не ворог. Вона просто хоче бути почутою. 

— Як бухгалтеру дати слово вовку? — він виглядав розгубленим. 

— Дуже просто, — озвався Батон із шафи, — заведи нову таблицю Excel: «Витрати вовкулаки». Туди записуй години вию, кількість подряпаних дерев і витрати на новий одяг. 

Клієнт несподівано розсміявся. Справжнім сміхом, не нервовим. І в ту ж мить — рип. 

Усі завмерли. 
Шафа. Вона ледь відчутно хитнулася, а в повітрі запахло чимось… офіційним. Суміш паперу, чорнила й старих канцелярських печаток. 

Дверцята прочинилися, і звідти вийшов… хтось у сірому костюмі. Лисий, з валізкою. На обличчі — монокль, у руках — товстий стос паперів. 

— Доброго дня, — він кивнув. — Портальна інспекція. Ваш портал у шафі зареєстрований? 

Мефодій мало не впустив люльку. 
— Ой лишенько… ще й перевірки! 

— У нас терапія, — сказала я, але інспектор уже розклав папери. 

— Так, бачу. Тут у вас: три кота, один домовик, чайник. А ще цей… — він ткнув пальцем у мого клієнта, — неліцензований перевертень. 

— Я легальний! — вигукнув мій клієнт. — У мене довідка з лісгоспу! 

— Не бачу печатки, — сухо відповів інспектор. 

Я підняла руку: 
— Стоп. Це психотерапія. Тут не видають ліцензій. Тут розмовляють. 

Інспектор зиркнув на мене з такою підозрою, що навіть мій блокнот тихо шурхнув сторінками. 

Клієнт-перевертень нервово ковзнув по стільцю. Його руки тремтіли, і я раптом побачила — нігті видовжуються, наче маленькі кігті. Очі на мить зблиснули жовтим, зіниця розширилась і стала майже вовчою. 

— Ви… ви вибачте, — прошепотів він, але в голосі прорізалося низьке гарчання. — Я, коли хвилююсь… воно починається. 

Мефодій завмер із люлькою, зиркнувши на мене так, ніби казав: «От бачиш, я ж попереджав, що хтось хату рознесе!» 

Гоголь миттєво виставив спину дугою й загорчав у відповідь. У кімнаті запахло мокрим хутром і чимось залізним, як від іржі чи крові. 

Перевертень зціпив зуби. І тут — хрусь! — його краватка сама по собі розірвалась. Від сорочки пішла тріщина, і під нею вже пробивалося густе темне хутро. 

— Ой лишенько… — видихнув домовик і сховався за комод. — Ну от, казав же, треба було обереги! 

Я підняла руку: 
— Спокійно. Ви не зобов’язані стримуватися. Але дозвольте мені керувати процесом. 

Інспектор подивився на мого напівперетвореного клієнта — той уже дихав важко, грудна клітка здіймалася, зі щелепи звисала слина. 

— Незареєстрований вовкулак, — сухо констатував інспектор. — Порушення статті 23 пункту 4. Не пройшов облік під час останнього повного місяця. 

— Я… бухгалтер! — вичавив той, і це прозвучало радше як гарчання: «Я… бухгалгхх!» 

Батон захихотів: 
— Класика жанру: у день — «1С: Підприємство», вночі — «1С: Пекельний ліс». 

Інспектор витягнув зі своєї валізки товсту теку документів і почав швидко їх гортати. 
— Так, бачу… клієнт Марени, сеанс терапії. Добре. Але доведеться скласти акт. 

— А може, ви трохи почекаєте? — сказала я максимально спокійно. — У нас тут якраз відпрацьовується методика прийняття звіра всередині.