Запис №6. Таємничий гість у шафі 

7:45 ранку. Середа. 

Я ще не допила каву, коли з шафи пролунав дивний шум — ніби хтось невдало намагався зачинити вікно у вітряний день. Спершу були кілька обережних шурхотів, потім глухий «хрусь», і дверцята ледь прочинилися, видихнувши в кімнату запах сухих трав і… дощового повітря. 

— Та ну, знову? — пробурмотіла я, відкладаючи горнятко так, щоб воно точно не впало, якщо доведеться бігати. 

Темрява в глибині шафи ворушилася. І раптом звідти з гучним «пух!» випав Батон. Він приземлився на лапи, обтрусився й глянув на мене з виразом істоти, якій щойно показали неможливе й яке йому категорично не сподобалося. 

— Він тут! — сказав кіт голосом мого діда. Точніше, тим самим баритоном, що в дитинстві змушував мене кидати книжки й бігти на кухню. — Закрий дверцята, бо втече! 

— Хто «він»? — я вже тягнулася, щоб заглянути всередину. 

Не встигла. З глибини шафи, між старим пальтом і коробкою з астральними травами, вистрибнуло щось… схоже на велику, вухату, пухнасту мишу з крилами. Воно шльопнулося просто на середину кімнати, здійнявши хмарку пилу, і залишило по собі дивний відгомін — ніби хтось струснув жменю маленьких дзвоників. 

Гоголь миттєво напружився, його чорне тіло стиснулося в грудку, готову до стрибка. Беладонна ж, зазвичай байдужа до будь-яких гостей, підняла спину дугою й розпушила хвіст.  

— Це флігельок, — видихнув Батон уже своїм котячим голосом, наче полегшено зітхнув, що в кімнаті бодай не демони. — Міфічна дрібнота з астральних портів. Любить нишпорити в шафах, краде дрібниці й залишає замість них… 

Він не встиг закінчити. Флігельок стрибнув до моєї полиці з травами, блискавично схопив пакетик кори дуба і — блим! — замість нього на полиці опинився старий мідний ґудзик із гербом. 

— …ось це, — з досадою докінчив Батон. — Обмін без попередження. 

Я взяла ґудзик у руки. Холодний, важкий, з дивним відчуттям, ніби він щойно вийшов із чиєїсь пам’яті. Мені примарилося, що герб на ньому ворушиться, як живий, змінюючи візерунок. 

Флігельок метнувся вгору, на шафу, але дорогу йому загородила Беладонна. Вона була спокійна й небезпечна водночас, наче сіра хмара перед грозою. Гоголь у ту ж мить зник із підвіконня й з’явився зверху — я не впевнена, він стрибнув чи телепортувався, бо рух був занадто швидким. Його очі світилися, наче прожектори, й змусили крилату мишу завмерти. 

Флігельок повільно, з театральним жестом витяг з-під крила маленький ланцюжок із кришталиком і поклав його переді мною. 

— Дарунок, — сказав Батон. — Щоб залагодити перший візит. 

Я глянула на кристал. Усередині ворушився туман, і мені здалося, що я бачу там власне відображення, але трохи старше. 

— І щоб я його залишила? — уточнила я. 

— Ні. Щоб ти його пустила. Бо він через твій портал прийшов, а портал, — Батон кивнув на шафу, — тепер активний. 

На підлозі почувся стук і шаркання лап. З-під комода висунувся Мефодій у своїй потертій кепці, хмурий і сонний: 

— Ой лишенько… Портал у шафі? Це ж тепер хто завгодно може прийти! Тут же квартира, а не перевалочна станція! Треба ставити оберіг. І подвійний! 

— Не драматизуй, — відрубав Гоголь, не зводячи погляду з флігелька. 

— Ти ж не будеш прибирати, якщо сюди попруться тролі! — роздратовано відказав домовик. — У мене й так роботи — повна хата. 

Флігельок тихо пискнув, ніби заперечуючи, махнув крилами й наче пухнаста комета метнувся назад у темряву. І тут же — пух! — за ним зник і Батон. 

Я кинулася до дверцят і встигла їх прикрити. У дзеркалі на їхній внутрішній поверхні на мить відбилося моє обличчя — і я побачила, як волосся біля скронь знову стало мідно-руде. Учора воно було майже чорне. Портали завжди впливають на мене, навіть коли я не планую нікуди ходити. 

Гоголь сплигнув на стілець, сів і серйозно промовив: 

— Ну що, запишеш? 

— Запишу, — кивнула я, беручи ручку. Але рука чомусь затремтіла. Не від страху, а від відчуття, що дверцята шафи за моєю спиною дихають. 

— Я б радив спершу не записувати, а замкнути, — пробурчав Мефодій. — Портал у шафі — то вам не жарти! Це тобі не пранник у відрі. 

— Він і так закритий, — відповіла я. 

— Закритий! — домовик аж притупнув. — Ти думаєш, ці дверцята хоч щось тримають? Та воно ж може вилізти крізь дзеркальце, крізь… крізь шпарину між дошками підлоги! 

Я зітхнула. Знаючи Мефодія, він зараз почне опечатувати все підряд, навіть чайник. 

І таки почав. Витягнув зі своєї кепки шматок крейди й почав малювати якісь знаки навколо шафи. Крейда світилася, ніби жар, і я відчула легке тремтіння підлоги. 

— Якщо це твоє «тимчасове закляття», — обережно спитала я, — воно хоча б не підірве квартиру? 

— Ні, максимум — вимкне пилосос, — буркнув він. 

Беладона тим часом зістрибнула на стіл і, вмостившись поруч із кристалом, обнюхувала його. Котяча морда була напруженою, зіниці розширені. 

— Не чіпай! — я простягнула руку, але кішка навіть не ворухнулась. Натомість кристал сам загорівся м’яким світлом, від чого моя долоня завмерла в повітрі. 

— Він реагує, — тихо сказав Гоголь. 

Мене пересмикнуло. Я мимохідь торкнулася волосся на скронях — воно вже не просто руділо, а спалахувало відблисками, немов мідь на сонці. 

— Гарненько, — проворкотіла Беладона. — Тепер у нас у хаті живе не лише портал, а й ключ до нього. 

Кристал раптом затремтів, і над ним виникла тінь: розмитий силует міста з високими дахами й вузькими вуличками. Я почула запах сирого каменю, дзвін дзвонів десь дуже далеко й відчуття — дивне, солодке й тривожне водночас — наче я стою на площі, де чекають тільки на мене. 

— Ой лишенько… — Мефодій відступив, схрестивши руки. — Це вже не обмін, це маяк! Воно кличе когось сюди. 

— Або мене туди, — сказала я тихо. 

Гоголь скосив на мене погляд. Його очі світилися, наче він бачив у мені щось більше, ніж я сама могла збагнути.