Глава Ⅸ Голос (частина 4)

Тонкі промені сонця визирали з-за кучерявих хмар, осипаючи палубу золотими плямами світла. Лісбет стояла на капітанському містку, обхопивши себе руками, і стурбовано вдивлялася у ранковий небосхил. Її погляд був зосереджений на гострих, мов лезо, чорних вершинах скель. Ще трохи, і їх шлях через ущелину скінчиться. Лісбет важко позіхнула. План капітана Юми не видався їй надто складним, однак чи повірять їм?

Зробивши глибокий вдих, вона прикрила очі. За спиною почулися чиїсь голоси і тихий сміх. Вона озирнулася. На палубі стояла Міллі, і жваво щось обговорювала з однією із піратських ляльок. У її співрозмовниці була темна, майже вугільно-чорна шкіра, коротке світле волосся кольору свіжих вершків і на подив широкі плечі. Лялькам жіночої статі була невластива міцна статура. Вони, здебільшого були худими та блідими, тому, що такому типажу віддавала перевагу більшість лялькарів. Але ця лялька була рази в два більше Міллі і вище її майже на дві голови!

Міллі знов промовила щось кумедне, своїм тихим голоском, і її співрозмовниця та гучно і щиро розсміялася, що Лісбет здалося, що весь корабель от-от задрижить.

‒ Звичайно, ‒ голос у ляльки, так само як і її сміх, був глибокий і гримкий. ‒ Вони радше вдавляться, ніж зроблять ляльку з руками товщими за соломинки!

Кругле обличчя Міллі розтягнулося в усмішці, а очі світилися радістю. Лісбет спустилася з капітанського містка, і підійшла до подруги.

‒ Добрий ранок! ‒ радісно привітала її Міллі.

‒ Добрий, ‒ кивнула Лісбет.

‒ Гаразд, ‒ мовила лялька-пірат, звертаючись до Міллі. ‒ Ще побачимося, ‒ вона махнула рукою на прощання, і попрямувала у бік кают.

Тільки зараз Лісбет помітила, що у руках Міллі стискала великий шматок світлої, чисто обтесаної деревини, що віддалено нагадував обриси маски.

‒ Я думала, ти збираєшся повернутися... ‒ тихо промовила Лісбет.

Міллі мовчала. Вона опустила очі, наче дитина, що провинилася, і ніяково намотувала коротке пасмо каштанового волосся собі на палець.

‒ Ти знаєш, ‒ неголосно сказала Міллі. ‒ Коли війна закінчилася, я так злякалася, ‒ вона замовкла, обдумуючи наступні слова. Її нігті вп'ялися у білу деревину. ‒ Адже я ніколи не була на фронті. Мене взяли, тільки коли люди почали йти добровольцями, тоді-то я і знайшла своє місце на кухні. ‒ Вона прибрала руки від волосся і спрямувала свій погляд на верхівки гір. ‒ А потім, коли війна закінчилася... Ляльок стали так швидко розбирати, як робочу силу. Але адже в основному всі хочуть таких як ти. З тонкими руками і ногами... Ти не подумай, ні, я все розумію. Ляльки твого типу більш... Рухливі. Тому для мене найліпшим розкладом було б знову опинитися на кухні. Я на більше й не сподівалася. ‒ Міллі зробила паузу. Її погляд опустився на обриси маски, яку вона стискала в руках. ‒ А потім з'явився Френсіс. Не знаю, я йому чимось сподобалася. Він із людьми загалом не дуже ладнає, що вже говорити про жінок... ‒ Вона тяжко зітхнула. ‒ Словом, він, як би це сказати... викупив мене, чи щось на кшталт того? Та й що мені було втрачати? Немиті казанки і ополоники? ‒ Вона гірко посміхнулася і похитала головою. ‒ Ні, я не хотіла...

Міллі замовчала, так і не договоривши. Її пухкі уста вигнулися у винуватій усмішці, на рум’яних щоках з’явилися ямочки. Вона усміхалася, але очі її залишалися сумними. Лісбет часто думала про те, чи бувають у ляльок взагалі щасливі очі?

‒ Мені шкода... ‒ тихо промовила Лісбет, із співчуттям дивлячись на Міллі.

‒ Не варто, ‒ знову ця мила усмішка. ‒ Френсіс не погана людина, але життя із ним ніколи не було моїм вибором. Я просто… Світ так змінився після війни. Усе змінилося. Знаєш, я так злякалася, коли пірати нас викрали, а зараз… Останнім часом я думаю, що на землі для мене немає щасливого майбутнього, ‒ вона замовкла. Вітер розвивав її каштанові кучері, і їй доводилось відкидати їх з обличчя. ‒ Але я можу спробувати відшукати його в небі. Розумієш?

Лісбет кивнула.

‒ Так дивно, - Міллі знову всміхнулася, але цього разу її усмішка була сповнена якогось гіркого жалю. - Нібито все моє життя вело мене до цього нещасного круїзу, до цього чортового дирижабля...

Сама того не очікуючи, Лісбет зірвалася з місця і міцно обійняла Міллі. Вона притискала її маленьке кругле тіло до себе, сама не розуміючи, що на неї найшло.

‒ Я бажаю тобі успіху, Міллі, - прошепотіла вона.

‒ Дякую, Лісбет, ‒ так само тихо відповіла Міллі.

***

‒ Точно не хочеш залишитися?

Капітан Юма змахнула своїми кісками, і маленькі зубчасті мушлі, що були вплетені у її волосся, тихо брязнули.

‒ Ми і тобі маску підшукаємо, ‒ вона весело підморгнула Лісбет.

Лісбет легко усміхнулася і лише похитала головою.

‒ Ех, шкода, ‒ капітан Юма легко плеснула Лісбет по плечу. ‒ Ну добре, гей, ви, там! Скоріше займайте свої місця!

Стукаючи каблучками по палубі, і притримуючи поділи своїх пишних суконь, ляльки обережно залазили у невеликий човник, що був пришвартований за бортом піратського корабля. Лісбет уважно роздивлялася новоспечене судно. Невеличкий за розміром, із маленькою щоглою та базовою системою управління, що складалася з одного важеля, цей човник міг би виглядати цілком звичайно, якби не вимазані чорною фарбою боки, та до дірок порвані вітрила. Здавалося, наче цей маленький корабель пройшов не один запеклий бій.

‒ Ну ж бо, скоріше, встаньте в чергу! ‒ пролунав голос капітана Юми.

Лісбет відірвала погляд від човника та озирнулася. Ляльки вишиковувалися у чергу, а пірати легкими рухами шматували пишні поділи їхніх суконь. На палубу летіли білі мережива, чувся тріск атласних тканин.

Капітан Юма підійшла до Лісбет, грайливо обертаючи у руках лезо ножа.

‒ Ти сама, чи зробити мені? ‒ спитала вона, простягаючи Лісбет рукоятку свого маленького кинджалу.

Лісбет позіхнула і опустила очі на поділ своєї сукні. Колір чистого неба…

‒ Ніхто не повірить, якщо ви скажете, що змогли відбитися від піратів, при цьому не пошкодивши своїх гарних суконьок, ‒ нагадала капітан Юма.