Глава Ⅸ Голос (частина 3)

‒ Тобто як ви не можете їх догнати!?

Торн був готовий придушити кожного, хто сидів у цьому кабінеті. Він перебував тут уже декілька годин, і з кожною секундою злість його зростала.

Після нападу піратів між двома дирижаблями було прокладено кілька переходів. Необхідно було підрахувати збитки, і, звичайно, подивитися, кого саме викрали пірати. Троє вбитих і багато поранених, ще й значні пошкодження обох дирижаблів – усе це змусило відкласти прибуття у порт на деякий час.

Торн стояв перед столом капітана, і йому коштувало чималих зусиль стримувати свою злість.

‒ У цих піратів інший корабель, ‒ терпляче пояснив капітан. Вигляд у нього був дуже втомлений. І без того немолоде обличчя зараз здавалося зовсім старим, а тонкі пасма сивого волосся прилипали до зморшкуватого спітнілого чола. ‒ Дирижаблі передбачені для більш споглядального проведення часу. До того ж, у нас великий вантаж ‒ вози, тварини там всякі... І цілком можливо, вони використовують інше паливо...

‒ Я чув, ‒ подав голос капітан другого дирижабля, який зручно вмостився у кріслі в кутку. ‒ Що вони роблять своє пальне із крові ляльок, ‒ закинувши ногу на ногу, він безтурботно їв виноград, і схоже, зовсім не переймався думками про свій полишений дирижабль.

«Вони не можуть робити його з «крові» ляльок, безпросвітний ти ідіот!» ‒ подумав Торн, але вголос цього не сказав.

‒ І що ми тепер будемо просто стирчати тут, нічого не роблячи?

‒ Ми скоро закінчимо з відновленням дирижаблів, ‒ мляво відповів перший капітан. ‒ І тоді одразу продовжимо наш початковий маршрут.

Торн мовчки поглянув на капітанів. Перший – сивий та стомлений, здавалося от-от розвалиться прямо на очах. Не зважаючи на широкі та плечі та сильну щелепу, що здавалося, була витесана із найміцнішого гірського каміння, постать капітана здавалася безпорадно маленькою. Його ще нещодавно випещений мундир кольору безхмарного неба зараз пом’явся, рукава були грубо закатані, а від пишних манжетів залишилася сама назва. Піт стікав із його чола, біла шовкова хустка змокла і прилипала до червоної шиї. Одного погляду на цього чоловіка вистачало, аби втратити усю надію. Хоча, другий капітан був нічим не кращий. Його безтурботність дратувала Торна. Закинувши короткі пухкі ноги у довгих шкіряних чоботах на дерев’яний стілець, капітан номер два сидів у великому кріслі та зосереджено їв виноград. Золоті ґудзики на сорочці ледве стримували кругле немов бочка пузо, а білі рукава були замазані липким багряним соком винограду. Капітан захоплено облизав пальці, і погляд його блискавкою метнувся на Торна.

- Що? – із сумішшю обурення та байдужості запитав той.

‒ Початковий маршрут… ‒ хрипло промовив Торн. – Початковий маршрут?! - він вдарив по столу капітана з такою силою, що той на мить підскочив зі свого місця. ‒ А що буде з ляльками?! Хто про них подбає?!

‒ Смію зауважити, ‒ знову втрутився другий капітан, і поправив свій сірий перуку із тугими кучерями, ‒ Що наш початковий маршрут цілком збігається із подальшим маршрутом піратів. Шлях через ущелину як-ніяк один. Ми надішлемо повідомлення, і з іншого порту відправлять спеціальні кораблі. Можливо, їм вдасться перехопити піратів.

‒ А що якщо вони не встигнуть?

Капітан байдуже знизав плечима:

‒ Ляльок після війни і так як бруду. Завжди можна знайти заміну.

Торн рвучко повернувся до товстуна на коротких ніжках, збираючись вибити із нього слова вибачення, однак його зупинив хриплий голос капітана-глиби:

- Ми не в силах щось вдіяти. Ми надішлемо повідомлення, але це все, на що ми здатні. Навіть якщо зараз кинемось у погоню за піратським кораблем наздогнати нам його не вдасться.

Лише секунду Торн стояв на місці, а потім, рвучко повернувшись, і будучи більше не в силах перебувати в одній кімнаті з капітанами, вийшов із каюти.

Сутеніло. Перейшовши по мосту, що з'єднував дирижаблі, Торн попрямував у вантажний відсік. Оминувши нагромадження із дерев’яних ящиків та валіз, він повернув до частини зі стійлами. Там він знайшов стареньку Лотті, яка зручно вмостилася на стозі сіна і зараз тихенько дрімала. Торн навіть позаздрив тому, як легко цій тварині вдалося заснути. Ну звісно ж, їй немає сенсу турбуватися про те, що відбувається за межами вантажного відсіку. Торн ласкаво погладив стару кобилу по гриві.

‒ Не хвилюйся, старенька, скоро ми полетимо. ‒ Тихо сказав він.

Хлопнувши густими чорними віями, тварина відкрила величезні темні очі та уважно обнюхала Торна.

‒ Заспокойся, стара, усе буде добре, ‒ сдавлено всміхнувшись промовив Торн, а потім важко позіхнув. ‒ Усе буде добре…

***

‒ І ви займаєтеся цим уже декілька років?

Лісбет сиділа у щільному колі піратів, із махровим пледом на плечах. Потреби у теплі у неї не було, однак разом із темрявою на корабель опустилися і вологі хмари, тому кожній ляльці видали щільний плед, аби вона могла захистити свої механізми від можливого розвитку корозії металу та іржі.

Зараз вони всі сиділи у теплій каюті, ховаючись у дерев’яному лоні корабля. М’яке жовте світло, гучні розмови та сміх – усе це раптом нагадало Лісбет ті часи, коли вона разом із іншими ляльками сиділа ввечері у своїй палатці та готувалися до сну…

‒ Точно, ‒ кивнула дівчина, що вмостилася поруч із Лісбет. Ця приємної зовнішності лялька, була володаркою довгого золотавого волосся і пронизливо-горіхових очей. На обличчі у неї рівними цяточками були намальовані веснянки ‒ ручна робота. Говорила вона швидко і чітко, паралельно вирізаючи щось ножиком на своїй синьо-жовтій масці. ‒ Капітан Юма починала з малого. Адже вона за покликанням лялька-робочий. Працювала в порту, ремонтувала кораблі. Потім була на війні, але її звільнили від служби раніше, ніж інших.