Глава Ⅶ Хребет (частина 2)

Важкий вдих. Такий зазвичай обпалює легені, змушуючи забути про все на світі. Але вона не відчуває болю. Гарячково ковтаючи ротом повітря, Лісбет у розпачі намагалася згадати, що ж сталося. Яскраве біле світло сліпило їй в очі, не дозволяючи розгледіти, де ж саме вона знаходиться. Лісбет спробувала встати, але зазнала невдачі. Ремені. Тугі, з грубої черствої шкіри, затягнуті мідними пряжками., вони стискали її плечі, зап'ястя, руки, стегна, ноги. Борсаючись, немов риба на суші, вона знову спробувала встати. Рука. Її права рука була вільна. Полегшено зітхнувши, Лісбет повернула голову і... Гучний скрик розрізав холодну тишу. Шкіра. Фарфорова пластина. Вони пропали. Замість витончених пальців тепер були довгі залізяки, замість м'якої долоні ‒ сплав дрібних механізмів. Лісбет тихо застогнала. Підвівшись на лікті, вона з жахом виявила, що не тільки рука тепер втратила колишній вигляд. Вся права частина її тіла була позбавлена ​​будь-якого захисту. Не було більше молочно-білої шкіри, і фарфорового оболонки. Тепер за грудною кліткою можна було розглянути маленькі шестерні, що повільно оберталися, а в колінному суглобі крутився хитромудрий механізм. Лісбет простягнула руку до обличчя. Половина маски зникла. Закусивши губу, вона в розпачі озирнулась. Потрібно вибиратися. Вивернувшись, вона вхопилася за одну із пряжок, і силою потягнула ремінь. Усередині засяяв маленький промінчик надії. Але його світло згасло, як тільки в коридорі почулися приглушені кроки. Пронизливий скрип дверей.

До кімнати увійшов маленький чоловічок у білому халаті. Старий, із зморшкуватим обличчям і жилавими руками, він тихо наспівував собі щось під ніс, і крутив у руках якусь загострену залізяку.

‒Ну що, ‒ проспівав чоловічок, повернувшись до Лісбет.

Навіть голос у нього був противний.

‒ Продовжимо?

Вона лежала нерухомо, її порожні смарагдові очі дивилися прямо у стелю, і в гробової тиші було чутно лише тихе цокання механізмів.

Чоловічок узяв в руки один з інструментів, вона не була впевнена, для чого саме конкретно цей був призначений, їй слід було уважніше слухати Торна.

‒ Навіть шкода псувати таку красу, ‒ зітхнув чоловічок. ‒ Але що тут поробиш...

Він повільно підніс до неї інструмент, маючи намір зняти іще один шматок шкіри, і тут... Її рука міцно схопила його за зап'ястя. Від несподіванки чоловічок скрикнув, але крик цей був недовгим, і швидко обірвався. Його маленьке скоцюрблене тільце впало на підлогу. Лісбет сіла, звісивши босі ноги, і відстебнула останню пряжку.

***

Обережно ступаючи по холодній підлозі, вона вийшла в коридор. Єдиним джерелом світла були тьмяні лампи з замиленим зеленкуватим склом. Залізна підлога, залізні стіни, залізна стеля. Лісбет одразу впізнала будову бункера. Озирнувшись, вона вислизнула в коридор, тихо зачинивши за собою двері.

Ступаючи вздовж залізного коридору, Лісбет прокручувала в голові план дій. Гучні пісні і танці, а потім оглушливі постріли ‒ ось і все що залишилося в її пам'яті. Що трапилося з Торном? І Мамехою? І з Матіссом та іншими кочівниками? Вона похитала головою: для початку, слід було знайти вихід.

Зробивши глибокий вдих, вона пішла вперед, і єдиним звуком, який розділяв з нею цю тишу, було неголосне завивання вітру.

***

Торн повільно відкрив очі. В голові все пливло і крутилося. Як він тут опинився? Де Лісбет? І що не менш важливо, чим тут так огидно пахне?

‒ І знову ти прокидаєшся останнім, ‒ почувся тихий голос Мамехи.

Торн повернув голову. Вона сиділа поруч із ним, зі зв'язаними руками і ногами. На її прекрасній смаглявою шкірі чорніли сліди темних синців, губа була розсічена. Вона сумно посміхалася, схиливши голову набік, і дивлячись на Торна підбитим опухлим оком.

‒ Що сталося? Де ми? ‒ хрипло запитав Торн, відчуваючи, як мотузки натирають йому зап'ястя.

Мамеха нічого не відповіла, тільки схилила голову, і задумливо подивилася на підлогу. Темні кучері впали їй на обличчя.

‒ Де Лісбет? Вона тут? ‒ Торн збентежено оглянув приміщення.

Маленька кімната із сірими залізними стінами, і люди, що були заперті у цій холодній клітці. Усі зв'язані, в синцях, вони тулилися по кутках, і лише тихі схлипування порушували гробову тишу.

‒ Ні, ‒ Мамеха похитала головою. ‒ Вона ж лялька, ‒ кочівниця сумно зітхнула. ‒ Ляльок вони забирають в інше місце.

‒ Хто вони? Хай тобі чорт, Мамеха! Поясни, що відбувається!

Вона повільно провела босою ногою по холодній підлозі. Тоненький позолочений браслет самотньо блиснув у тьмяному світлі ламп.

‒ Це вони вирізали місто Кельн, ‒ нарешті сказала Мамеха. ‒ Це почалося ще в останні роки війни. Спочатку люди просто пропадали. По одному. А потім вони вирішили не ховатися, і в відкриту стали приходити в місто і нападати на людей...

Мамеха замовкла і піднявши підборіддя стомлено прикрила очі.

‒ Ми з чоловіком жили там... Він і ще кілька людей, намагалися захистити наше місто. Владі це було не цікаво. Вони і чути про це не хотіли, не дивно, адже їм це було вигідно... ‒ вона важко зітхнула. ‒ А потім, нам, тим хто вцілів, довелося тікати. Інші міста нас не прийняли, і ми були змушені вести життя на колесах. Ліси були не найбезпечнішим місцем, але раніше вони так далеко не забиралися... ‒ Мамеха відкрила очі, здавалося, вона от-от заплаче. ‒ Мій чоловік... а тепер мій брат... Матісс... Поки ти спав, вони забрала його. Його, та інших. Вони забрали у мене все. Все, що я так любила. А зараз вони і нас уб'ють.

Вона важко дихала, намагаючись не дати почуттям взяти верх, але коштувало це їй чималих зусиль.

‒ Ми виберемося, чуєш? ‒ Торн підсунувся до неї. ‒ Чого вони хочуть? Грошей? Коштовностей?

Мамеха похитала головою і гірко посміхнулася, по її щоці скотилася сльоза.