Глава Ⅶ Хребет (частина 1)

Пробиваючись крізь зарості лісової гущавини, їх візок повільно їхав по вузькій стежині. Ніч поглинула все навколо. У темряві лунало приглушене ухання пугача, і тихий шелест крил кажанів.

Її довге руде волосся змішалося із соломою, очі були закриті, а дихання рівним та спокійним. Не зважаючи на те, що Торн тепер дозволив їй сидіти поруч із, на час сну Лісбет все одно поверталася до причепу.

Тьмяне світло ліхтарика миготіло в непроглядній темряві, маленький метелик бився своїми тонкими крильцями о запилене скло, а Торну раз у раз доводилося перевіряти, чи вистачає ще у свічки воску. Сам він теж добряче стомився. Торн і не помітив, як почало сутеніти, і безтурботно направив їх візок прямо в лісову гущавину. А коли на гай опустилася ніч, відступати було вже пізно. Торн чув про бандитські зграях, що орудували в цих лісах, зупинитися ‒ означало наражати їх на ще більшу небезпеку.

Ще раз перевіривши свічку, Торн закрив скляні дверцята ліхтарика, і кінчиками пальців торкнувся холодної рукояті мушкета, що висів у нього на боці. Торн не любив зброю, і тримав її глибоко на дні свого ящика з інструментами. Але події останніх днів довели йому, що обережність зайвою не буває, і тому перед в'їздом до лісу, він все ж таки вирішив підстрахуватися. Торн широко позіхнув, і струснувши головою, спрямував свій погляд на дорогу.

Лісбет повільно відкрила очі. На темному, майже чорному небі мерехтіли міріади зірок. Вона не відразу зрозуміла, що ж саме її розбудило. Обережно висунувшись з причепа, Лісбет глянула на Торна. Зсутулившись, той як завжди сидів на своєму місці, тримаючи в руках поводи. Лісбет хотіла покликати його, але тут до її вух долинуло тихе шелестіння. Поруч із причепом хтось був. Світла ліхтарика не вистачало, щоб розгледіти порушника спокою, але Лісбет ясно могла бачити тіні і силуети, що мелькають в чагарниках. З побоюванням вона обережно висунулася з причепу і... Щось різко налетіло на неї, і здається, лизнуло прямо в щоку. Від несподіванки Лісбет відскочила назад в солому, і оторопіло поглянула на новоявленого гостя.

Біла як сніг шерсть блищала в тьмяному світлі ліхтаря. Лісбет насупила брови, і підсіла ближче. Собака? Вовк? Клацаючи кігтями по землі, за причепом бігла велика волохата істота. Лісбет ще раз глянула на Торна, той, здавалося, був цілком поглинений дорогою, і зовсім не помічав, що відбувається у нього за спиною. Вона знову повернулася в бік ні то собаки, ні то вовка. Тварина запитально підняла на неї свої великі чорні очі, продовжуючи наполегливо дріботіти за причепом.

Ще раз глянувши на Торна, а потім на звіра, Лісбет повільно простягнула руку до бортику причепа і трохи натиснувши, опустила його. Миттю зорієнтувавшись, тварина застрибнула до неї у причіп. Зарившись в солому, білошерстий звір влігся поряд із Лісбет, і вже через секунду було чутно його тихе сопіння.

Очі Торна повільно злипалися. Він раз у раз ловив себе на тому, як починав кивати носом, а поводи погрожували от-от вислизнути у нього з рук.

‒ Не спати, ‒ Торн мляво поплескав себе по щоках. ‒ Тільки не спати...

Його очі дивилися на дорогу, але з кожною секундою погляд ставав все більш порожнім, а дорога все більш розпливчатою.

***

‒ Відкрий очі, красунчику!

Торн різко смикнувся, вирваний зі сну голосними вигуками і улюлюканням. Важко дихаючи, він розгублено озирався на всі боки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. З жахом Торн виявив, що руки і ноги його були зв'язані, а Лісбет і візок кудись зникли.

‒ Не це бува шукаєш?

Над ним стояла зграя бандитів, всі брудні, в вільних сорочка і пишних штанях, підперезаних товстими поясами. У їхніх вухах блищали дорогоцінні прикраси, а руки були покриті численними шрамами і татуюваннями. Один із них схилився прямо над Торном, і тримаючи в руках револьвер помахав їм прямо перед його носом. Засмага і золоті зуби блищали в світлі танцюючого вогню.

‒ Гарна брязкітка, ‒ широко посміхаючись, прохрипів бандит.

‒ Де моя візок? ‒ гучно запитав Торн, сподіваючись, що в його голосі не чути паніки.

‒ Ти хвилюєшся за візок? ‒ здивовано промовив бандит. ‒ А чого ж бо не лялечку, що там була?

Бандити голосно розсміялися, і їх регіт рознісся далеко по лісу, сполошивши сплячих птахів та дрібну звірину. Торн зціпив зуби, проклинаючи себе за недбалість. Потрібно було вибрати інший маршрут! Тепер йому і Лісбет загрожувала небезпека, і найгірше було те, що він і гадки не мав, як вибратися з цього становища!

‒ Ну то як, ‒ бандит мало не впритул підсунувся до Торна, і витягнув з-за пазухи ніж.

Натовп схвально заулюлюкав.

Почухавши рукояткою ножа щетинисте підборіддя бандит задумливо промовив:

‒ Як саме ти будеш благати мене не вбивати тебе?

Лезо ножа блиснуло в світлі багаття.

‒ Годі!

Над ними стояла жінка, років сорока, з пишним волоссям кольору воронячого крила, і золотими кільцями у вухах. Срібні пасма сивини поблискували в м'якому світлі Місяця. Тінь падала їй на обличчя, але Торн все одно помітив як бездоганну оливкову шкіру розрізає тонкий білий шрам на щоці.

‒ Чорт забирай, Мамеха, ‒ розправивши плечі, бандит засунув кинджал у піхви. ‒ Вічно тобі треба зіпсувати все веселощі!

‒ Погралися, і вистачить, ‒ твердо сказала жінка, вперши руки в боки. ‒ Розв'яжіть його, та скоріше!

Невдоволено бурмочучи щось собі під ніс, бандит поправив багряну пов'язку, що не давала довгим чорним пасмам спадати йому на обличчя, та повернувся до Торна. Швидко перерізавши мотузки, він не сказав Торну ні слова, та просто пішов геть. Розчаровані таким поворотом подій, інші бандити теж почали розходитися.

‒ Не тримайте на нього зла, ‒ сказала Мамеха, простягнувши Торн руку.

Не прийнявши допомоги, Торн сам підвівся на ноги, потираючи зап'ястя там, де ще недавно були тугі мотузки.