Глава Ⅴ Легені (частина 2)

Наступні роки війни нічим особливо не відрізнялися від попередніх. Їх загін все так само подорожував вздовж лінії фронту, іноді зупиняючись на перевали, а потім продовжував далі йти невідомо куди невідомо навіщо. Майже все залишалося незмінним, за винятком одного факту: генерала більше не було.

Про те, що трапилося, Лісбет ні з ким не говорила. Здавалося, щось замкнулося всередині неї, неначе вимикач клацнули. Вона не замкнулася в собі, і не почала у розпачі шукати йому заміну. Здавалося, що генерала взагалі ніколи не існувало.

Спочатку Ненсі намагалася її розговорити. Вона часто обіймала Лісбет, розповідала кумедні історії, і не засинала, поки Лісбет засне. Але всі її спроби були безуспішні.

Одного разу, коли вони їхали у потягу, Ненсі помітила, як Лісбет, сидячи на залізній підлозі, уважно дивиться у щілину між дверима. Солдати мирно сопіли, погойдуючись із боку в бік, у такт потягу, та насолоджуючись останніми годинами спокою. Але не Лісбет. Вона сиділа, спершись на металеву стіну вагона, і обхопивши ноги руками та задравши підборіддя, уважно дивилася перед собою. На її обличчі грали вогняно-помаранчеві промені раннього сонця, що тільки но визирнуло з-за горизонту, підпалюючи небо яскравими кольорами світанку.

Помітивши, що Ненсі дивиться, вона повернулася до подруги. Вони сиділи так декілька хвилин, мовчки дивлячись одна на одну, поки Лісбет нарешті не промовила:

‒ Пробач мені, Ненсі.

‒ За що? ‒ прошепотіла Ненсі, насупивши брови.

‒ Ти мріяла, аби наші родини жили по сусідству. І щоб у нас були діти. Але тепер, цього не вийде. Пробач мені.

‒ Ні, Лісбет, ‒ Ненсі обережно підповзла до неї, силячись не розбудити інших. ‒ Ти не винна.

Її кудлате руде волосся горіло вогнем у помаранчевих променях ранкового сонця, а бліда шкіра зараз нагадувала свіже осіннє листя. Ненсі зазирнула Лісбет прямо у вічі, які блищали зеленим кришталем.

‒ Ти не винна, ‒ твердо повторила вона.

Лісбет позіхнула, та прикривши очі, закинула голову назад.

‒ Давай відпочинимо, ‒ ледь чутно промовила Лісбет. ‒ Сьогодні буде важкий день.

***

Подарунком від генерала виявився згорток пергаменту. На ньому був зображений ескіз гарної дівчини. Розкинувши руки і ноги в сторони, вона стояла зовсім гола, а погляд її був спрямований кудись у порожнечу. По всьому листу, навколо ескізу, були зазначені якісь надписи та примітки. У перший раз глянувши на нього, Лісбет нічого не зрозуміла. Лише з часом усвідомлення цінності цієї речі прийшло до неї. Тепер вона мала стільки запитань, але відповіді на них їй не судилося отримати.

Лісбет дбайливо зберігала згорток на самому дні свого саквояжу, ховаючи його під парою штанів і черевиків. Вона не знала, що їй робити, і як використовувати ті уривки інформації, зазначені на ньому. Але одне вона знала точно ‒ ця річ, останній, і найцінніший подарунок генерала, а значить, вона нізащо не розлучиться з ним.

***

На восьмий рік війни в загони стали набирати людей. До цього вони лише займали високі посади, і не приймали участі в боях. Вони керували загонами, вели обліки, оформляли документи, але до останнього уникали поля битви. Хоча фабрики і стали виробляти більше ляльок, але й ламатися ті стали частіше. Армії поповнювалися так само швидко, як і спустошувалися. Звідси і з'явилася необхідність в солдатах з кісток і плоті.

Лісбет розуміла, що людям хочеться якомога швидше закінчити війну. Усіх порядком втомив цей тривалий бій, і вже мало хто пам'ятав, з чого він починався. Лісбет так само розуміла, чому часу на відпочинок між битвами ставало все менше, а загін їх все частіше опинявся на полі бою. Вона розуміла, і готова була пробачити людям багато чого. Але того, що вони зробили з Ненсі, вона їм пробачити так і не змогла.

***

Лісбет і Ненсі розклали свої спальні мішки, і, сівши на них розшнуровувати військові черевики. Ненсі як зазвичай базікала без упину, а Лісбет уважно слухала. У наметі панувало небувале пожвавлення, ляльки готувалися до сну, обговорюючи новини минулого дня, і ділячись надіями про майбутнє.

Несподівано до намету увійшов військовий. Голоси тут же стихли, всі повернулися до нього. Чоловік, і здається, людина. У нього було втягнуте прямокутне обличчя, а очі закривав козирок. Чоловік витягнув перед собою папірець, і голосно прочитав його вміст:

‒ Номер А-056, номер Д-789, номер О-033, номер Н-014 там номер Л-512.

Всі ці ляльки мали імена. Тіна, Аманда, Ненсі, Іда, Роуз ‒ от як їх звали. Але люди не визнавали імен, і давали їм лише порядкові номери. Н-014. Лісбет із тривогою поглянула на Ненсі. Це був її номер.

Чоловік опустив папірець, і оглянув ляльок. Всі вони сиділи непорушно.

‒ Названі номери підуть зі мною. Негайно.

Будь-які пояснення він вважав зайвими. Ляльки, чиї номери були названі, мовчки підвелися зі своїх місць, тихо перемовляючись між собою.

Лісбет дивилася, як Ненсі зашнуровує чоботи, але перш ніж вона встигла щось сказати, подруга її випередила:

‒ Не хвилюйся, ‒ м'яко промовила Ненсі. ‒ Напевно, це просто черговий огляд.

‒ Тоді чому звуть тільки вас?

Ненсі знизала плечима:

‒ Напевно, чергове нововведення.

Зашнурувавши черевики, Ненсі разом з іншими ляльками вийшла з намету. Лісбет ще кілька секунд дивилася їй у слід, а потім перевела погляд на ліжко Ненсі. На тонких покривалах лежала стопка її улюблених фотокарток. Лісбет обережно взяла в руки одну з них. На картці був зображений пляж із золотим піском і блакитне море в штиль. Лісбет хмикнула, і поклала картку назад. І де тільки Ненсі їх бере?

***

Ненсі зникла. Як і інші чотири ляльки, яких чоловік забрав із собою в ту ніч. За наступні декілька днів від них не було жодних новин, і ніхто про них нічого не чув. Говорили, що з інших загонів теж забирали ляльок, але навіщо? Відповіді на це питання ніхто не знав.