Глава Ⅳ Кінчики пальців (частина 2)

‒ Моя господарка була жінкою з великим серцем, ‒ сказала Ліліан, поки Торн і Лісбет уважно оглядали її.

Ліліан сиділа на стільці, розкинувши руки в сторони, нібито готувалася, до розп'яття, і дивилася в стелю. Торн зняв порцелянові пластини з внутрішньої частини її рук і ніг, а Лісбет допомогла з лицьовою стороною корпусу. Все ж таки, саме тому лялькові майстри працювали в парах чоловік-жінка.

Лісбет могла чути тихе цокання механізмів всередині Ліліан, і спостерігала як шестерня крутиться там, де у звичайної людини знаходяться легені.

‒ Ви, напевно, вважаєте все це дуже дивним, ‒ продовжила Ліліан. ‒ Якась потворна стара виявляється насправді лялькою, і просить вас приховати це від її чоловіка... Ще й ця дурна історія з молодятами... Думаю, мені треба вибачитися перед вами.

‒ Ні, що ви! ‒ несподівано для самої себе в серцях вигукнула Лісбет.

Торн здивовано підняв брову, але нічого не сказав.

‒ Вам нема за що вибачатися! А ще... ви справді дуже гарна.

Ліліан добродушно усміхнулася, і погладила Лісбет по щоці:

‒ Дякую, люба.

‒ Не рухайтеся будь-ласка, ‒ зосереджено пробурмотів Торн.

‒ Так, звичайно, ‒ спохопилася Ліліан. ‒ Перепрошую.

‒ Отже, ‒ продовжив Торн. ‒ Ви говорили про вашу господарку.

‒ Так-так, моя власниця. Розумієте, тут все трохи складніше, ніж здається.

Лісбет перевела погляд з механізмів на обличчя Ліліан, Торн продовжував огляд, але вона бачила, що він теж слухає.

‒ Вбачте, я це начебто і є вона.

На секунду Ліліан замовкла, а потім обережно поглянула на Лісбет.

‒ Розумієте?

Лісбет не розуміла, Торн, судячи з його здивованого виразу обличчя, теж.

‒ Гаразд, я почну з самого початку. Отож, ‒ Ліліан зробила глибокий вдих, і її механізми закрутилися трохи швидше. ‒ Одного дня, на околиці міста Девельт оселилася пара на прізвище Рейвольт. Вони були вже не молоді тілом, але душею все ще юні і страшенно закохані. Чоловіка звали Пет, а жінку ‒ Ліліан. Вони дуже сильно любили одне одного, але на жаль, вік взяв своє, і Ліліан стала помічати, що з кожним днем ​​їй стає все гірше і гірше. Не сказавши чоловікові, вона поїхала до лікаря, і дізналася про невтішний діагноз. Життя цієї прекрасної, люблячої жінки повинне було обірватися через шість місяців. Ліліан вирішила не говорити про це чоловікові, але й залишати його їй не хотілося. І ось одного дня, сидячи в своєму саду, вона прийняла рішення. Ліліан знайшла лялькаря, готового створити точну копію її самої. Звичайно, це коштувало їй чималих коштів, але у її чоловіка був гарний спадок, якого їм вистачило навіть до глибокої старості. ‒ Ліліан на секунду замовкла, ніби сама чула цю історію вперше. ‒ Але одна справа створити оболонку, і зовсім інша ‒ наповнити її. Ліліан проводила з лялькою останні місяці свого життя, навчаючи її своїм звичкам та повадкам, своєї манери говорити і жартувати, розповідала, що вона любить, а що просто на дух не переносить. І лялька вбирала це в себе, уподібнювалась Ліліан, і з часом, змогла копіювати її з неймовірною точністю. І ось, одного ранку, міс Ліліан ласкаво поцілувала свого чоловіка в лоб, закуталась в свою улюблену шаль, і пішла на прогулянку вздовж лісу, до струмка. Через декілька годин вона повернулася, а коли її чоловік запитав, куди ж поділася її улюблена шаль, міс Ліліан відповіла, що струмок забрав її далеко-далеко.

Ліліан замовкла. Торн перестав оглядати механізми, а Лісбет опустила очі. Вони сиділи мовчки, слухаючи тихе цокання заводних трибів.

Нарешті Торн обережно запитав:

‒ І чоловік Ліліан, тобто ваш чоловік, жодного разу нічого не запідозрив?

Ліліан похитала головою.

‒ А що буде з вами, коли вашого чоловіка не стане? ‒ раптом запитала Лісбет.

І Торн і Ліліан уважно подивилися на неї.

‒ Ця проблема досить просто вирішується, ‒ спокійно відгукнулася Ліліан. ‒ Думаю, ваш компаньйон вже здогадався, - вона повернулася до Торна.

‒ Так, ‒ Торн кашлянув, і пригладив волосся. ‒ Іди сюди, я покажу.

Лісбет злізла з ліжка, і підсіла до нього на підлогу.

‒ Дивись, ‒ Торн вказав пальцем прямо на внутрішні механізми Ліліан. ‒ Бачиш цей маленький моторчик?

Лісбет кивнула:

‒ Схожий на серце.

Торн тихо розсміявся:

‒ Так, можливо, трохи схожий. Цей моторчик є не у кожної ляльки. Його впроваджують за особливим замовленнями або побажанням.

‒ І що він робить?

‒ Він контролює час.

Лісбет насупила брови, вона явно чогось не розуміла.

‒ Коли містера Пета не стане, мозок Ліліан обробить цю інформацію, і відправить сигнал. Тоді цей моторчик стане сповільнювати роботу всіх систем і механізмів, доки вона не...

‒ Помре, ‒ легко посміхнувшись, позіхнула Ліліан.

Лісбет здивовано кліпнула очима. Ніколи раніше вона не замислювалася про подібне, і таке дивовижне відкриття застало її зненацька.

‒ Вочевидь, ‒ продовжив Торн. ‒ Це нововведення було створено для людей.

‒ Наприклад, для тих, хто закоханий, ‒ підтримала Ліліан.

‒ Або ж для тих, хто просто не може винести того факту, що його лялька буде жити далі без нього, ‒ знизив плечима Торн.

***

Торн продовжив копатися в механізмах, поки не вимовив заповітне:

‒ Ось воно!

Проблема виявилася в коліні. Один з механізмів защеміло, і його потрібно було змастити.

‒ Дивне пошкодження, ‒ сказав Торн, поки Лісбет подавала йому інструменти. ‒ Неначе запрограмоване...

‒ Напевно, місіс Ліліан вирішила так наді мною пожартувати, ‒ припустила Ліліан. ‒ Вона завжди говорила, що з її коліном щось негаразд, до того ж, проблеми зі здоров'ям явно відвели б зайві підозри.

‒ У будь-якому разы, ‒ сказав Торн піднімаючись з колін. ‒ Ми тут закінчили. Лісбет, допоможи місіс Ліліан відновити оболонку.