Глава III Маска (частина 2)

Старі дерев'яні двері зі скрипом відчинилися, і вони вийшли з катакомб. Під ногами шаруділа м'яка зелена трава, а на небі сяяв блідий півмісяць.

‒ Ідіть за мною, ‒ Ямамото попрямував в сторону невеликого будиночка.

Йдучи за стуком дерев'яних черевиків Ямамото, Лісбет з інтересом оглядалася довкола. Вони вийшли в маленький сад, схований за високою огорожею. Ступаючи вздовж бамбукової хащі, Лісбет розглядала великі кам'яні чаші, прикрашені ієрогліфами та релігіозними символами, значення яких було їй невідомо. Вода у чашу поступала через бамбукову трубу, а поруч із нею стояли маленькі дерев'яні черпаки. Вони пройшли повз чайний будиночок, оминули бамбуковий тин. Тихий спів цвіркунів і шум листя старої вишні створювали наповнювали сад спокоєм і вечірньої красою.

Піднявшись по високих сходах, зроблених, як Лісбет припускала, із мармуру, вони зупинилися прямо перед входом.

Не пройшло й секунди, як тонка ширма дверей тут же від'їхала вбік, а на порозі з'явилася тонка фігура дівоча постать. Одягнена в скромне сіре кімоно, вона не була схожа на тих красунь, що Лісбет бачила в театрі. Крізь тонку світлу шкіру просвічувався ніжно білий м'який фарфор, фріттовий, на відміну від твердого, більш прозорий і крихкий. Темне волосся зібране на потилиці, обрамляло рівний овал обличчя, найзвичайнішого, не обділеного особливою красою.

‒ Добрий вечір, пане Ямамото, ‒ тихо сказала вона, і підняла очі на господаря будинку.

Попри всю посередність і простоту зовнішності, у дівчини все ж таки була одна перевага. Очі. Кришталево-чисті, холодні, майже прозорі, вони були кольору дощового неба і притягували до себе, змушуючи вдивлятися в них, тягнуться кожною клітинкою тіла.

‒ Добрий, Котой, ‒ Ямамото ввійшов у будинок, навіть не поглянувши на неї. ‒ Привітайся, це наші гості ‒ Лісбет і ...

‒ Торн, ‒ буркнув Торн, переступаючи поріг.

‒ Вітаю вас в будинку пана Ямамото, ‒ кивнула Котой.

Служниця обережно закрила двері, і на мить, погляди Лісбет і Котой перетнулися. Котой миттєво відвела очі, заховавши їх скляну сірість.

‒ Прошу йти за мною, ‒ тихо сказала вона. ‒ І нічого не чіпайте. Пан Ямамото не любить безлад.

***

Невеликий на перший погляд будинок, усередині виявився до непристойності великим. Насамперед в очі кидався довгий скелет, підвішений під високою стелею. Білі кістки-ребра тяглися вздовж кімнати, створюючи скелет дракона. Звичайно, це була лише бутафорія, але блискучі гострі ікла чудовиська на секунду змушували в цьому засумніватися. Опустивши погляд, Лісбет аж підскочила від несподіванки. Під шаром товстого скла блищав потік напівпрозорої води. Не виявляючи особливого інтересу, під ногами Лісбет повільно пропливали карпи-коі. Торн до дивакуватого інтер'єру ставився скептично, насупивши брови, він з підозрою озирався довкола, неначе готуючись до несподіваного нападу. Не зважаючи на скелет дракона, та захованих під підлогою карпів, будинок виглядав доволі просто. Замість штор на вікнах прості смуги тканини, на підлозі столах та лавках розстелені скромні циновки. Схоже, Ямамото любив гратися в театр і у власному будинку.

Попрямувавши за Котойо, Лісбет і Торн вийшли в велику вітальню. Посеред кімнати, на маленькому острівці для відпочинку, сиділа дівчина. Лісбет відразу її впізнала. Довге чорне волосся тепер вільно спадало її на ключиці, темно-червоне кімоно було спущено на плечі, а на обличчі залишилися сліди білої пудри та червоних рум'ян. Це вона виступала сьогодні в театрі, і вочевидь, була улюбленицею Ямамото.

Дівчина озирнулася, і її погляд, гострий, як лезо ножа, ковзнув по новоприбулим гостям.

‒ Її звуть Тамагіку, ‒ сказав Ямамото, проходячи в кімнату, і сідаючи за стіл, поряд із лялькою. ‒ Це її виступ ви мали вдачу споглядати сьогодні.

‒ Дуже приємно, ‒ сказала Лісбет, протягнувши дівчині руку. ‒ Мене звати Лісбет, а цієї мій друг ‒ Торн. Я бачила ваш виступ сьогодні, ви були просто неперевершені!

Тамагіку уважно подивилася на Лісбет, а потім просто відвернулася, навіть не удостоївши дівчину відповіддю.

«Що ж, ‒ подумала Лісбет, опускаючи руку. ‒ Схоже, ляльки-прими так само норовливі, як і прими-жінки».

Вони сіли за маленький столик із чорного дерева, і Котой в ту ж мить почала розливати всім чай з маленького чавунного чайника у вигляді черепахи.

‒ Отже, ‒ промовила Лісбет, тримаючи в руках маленьку чашку, з якої піднімалися завитки теплого пару. ‒ Що вам відомо про мого творця?

Ямамото тихо розсміявся, і цей сміх знову змусив Лісбет подумки порівняти його зі старим грифом.

‒ Куди важливіше, ‒ сказав Ямамото, піднявши свій худий палець. ‒ Що тобі самій відомо про нього.

Лісбет розгубилася, не знаючи, що відповісти. Було видно, що її сум'яття неабияк тішить Ямамото.

‒ Не вважайте за грубість, ‒ втрутився Торн. ‒ Але ви взагалі маєте в своєму розпорядженні хоча б якусь цінну інформацію?

‒ Це залежить від того, яку інформацію ви знаходите цінною, ‒ знизив плечима Ямамото.

‒ Його ім'я, ‒ твердо сказала Лісбет. ‒ Його ім'я, адреса, інформація про сім'ю ‒ ось, що я знаходжу цінним.

Ямамото похитав головою:

‒ На жаль, я змушений вас розчарувати. Нічого з вами перерахованого мені не відомо.

Лісбет насилу вдалося приховати гірке розчарування. Вона-то вже встигла уявити, як Ямамото натхненно розповідає їй все про її родину, в найдрібніших подробицях і найяскравіших фарбах.

‒ Але куди важливіше не місце, де мешкає ваш творець, ‒ продовжив Ямамото. ‒ А те, якою людиною він був.

‒ На жаль, ‒ сказав Торн, з підозрою поглядаючи на чашку з чаєм. ‒ Однієї характеристики особистих якостей недостатньо, щоб знайти людину.

‒ Це як подивитися, ‒ заперечив Ямамото.

‒ Так що саме вам відомо? ‒ запитала Лісбет.

Ямамото відпив трохи чаю, а потім повернувся до Тамагіку, яка весь цей час мовчки сиділа поруч з ним.