Глава Ⅷ Вуста (частина 1)

Чи знала вона, що таке любов? Лісбет казала собі, що знала. Кожного разу промовляючи ці слова, вона згадувала генерала, Ненсі, свою родину. Ти чи було їй відоме це почуття насправді? Може, весь цей час вона просто дурила себе, аби не почуватися так самотньо?

Що взагалі Лісбет могла знати про кохання? Лялькам розуміння цього слова недоступно. Все одно, що почуття легкої сонливості вранці або запах свіжоспеченого хліба. Ні, вона не знала що таке любов. Не знала, і знати не могла.

Колись їй навіть здавалося, що вона може любити генерала... Але хіба може купа механізмів взагалі щось відчувати? Тоді їй здавалося, що може. Тоді він був поруч і допомагав їй повірити у це. Ненсі теж вірила, і це надавало Лісбет сил. Але їх більше немає. І тепер їй залишалося лише хапатися за примарні спогади та вірити, що та любов була справжньою. Але часом вірити буває так складно.

***

Краплі дощу били по склу. Схиливши голову набік і прикривши очі, Лісбет дивилася у вікно. Звичний зелений пейзаж змінили сірі розводи дощу. Вона зітхнула, і озирнулася. Вперше Торн дозволив їй поїхати всередині воза. Місця тут дійсно було мало. Купи металу та запчастин були наспіх звалені на потерті оксамитові сидіння. Безліч маленьких коробок і скринь були розіпхані по всіх кутках, а з надр механічних завалів було чутно приглушене цокання. Насилу розчистивши трохи місця, Торн посадив її на самий край лави в червоній оббивці, і щільно закрив скрипучі дверцята. Крізь маленьке віконце вона могла бачити, як він обійшов віз і заліз на своє місце.

Так вони їхали вже кілька годин. Зсутулившись, Торн укутався в плащ, і накинувши якусь подобу капелюха собі на голову, намагався сховати обличчя від холодного вітру та дощу. Лісбет же весь цей час сиділа у візку З моменту як вони покинули табір кочівників, точніше, його залишки, Торн не сказав їй ні слова. Вона теж не поривалася починати розмову.

Вперше за довгий час Лісбет відчула це дивне, до болю неприємне, гнітюче почуття всередині. Останній раз вона відчувала щось подібне після смерті генерала. Усередині все неначе стискалося, крутилося, рвалося, виверталося у болісному танці туги та розпачу. Зараз їй хотілося лише закрити очі, і під звуки тихого цокання механізмів і шум дощу, просто їхати, їхати, їхати...

Скрип коліс обірвався, віз зупинився. Лісбет розплющила очі. Загорнувшись у вовняну хустку, вона припала до вікна, сподіваючись побачити бодай щось, але дощ лив як з відра, не залишаючи її погляду нічого, окрім сірих розводів на склі. Приклавши трохи зусиль, Лісбет відкрила двері.

Торн лежав на землі, обличчям у бруді. Мокре волосся прилипло до скули, а очі були закриті. Чинячи опір вітрові, Лісбет підійшла до нього та сіла поруч. Поділ блакитної сукні загруз у сірій багнюці, а мокре руде волосся раз у раз падало на обличчя та прилипали до шиї.

Перевернувши Торна на спину, вона полегшено зітхнула. Дихає.

Затягнувши Торна до візка, вона посадила його на своє місце, і скинувши з плечей вовняну хустку, і обережно накрила нею Торна. Здається, у нього була температура. Вона не могла сказати точно, але кілька годин під проливним дощем на холодному повітрі цілком могли надати подібний результат.

‒ Ти тільки потерпи трохи, гаразд? ‒ тихо попросила вона, і закрила двері.

Вітер гучно завивав і гнув дерева. Лісбет залізла на сидіння і взяла в руки поводи.

‒ Нічого, спокійною, ‒ пробурмотіла вона, звертаючись ні то до коня, ні то до себе самої. ‒ Зараз ми з усім розберемося...

Лотті неспішно попрямувала вперед, і візок рушив. У цей момент Лісбет як ніколи раділа, що у неї свідомість ляльки, а не людини. Паніка зараз була б вкрай недоречна.

***

Вони їхали вперед, а дощ ставав все сильніше і сильніше. Лісбет непокоїло, що Торну може стати ще гірше, та й Лотті вже не була молодою кобилкою. Не поліпшував їх стан і той факт, що в окрузі не було ніяких міст або поселень. Вони повинні були зробити зупинку в Кельні, набратися сил, запастися провізією, і тільки потім відправиться далі. Але все склалося не так, як планувалося. І зараз їх маленький візок відчайдушно пробивався крізь бурю, і Лісбет могла тільки гадати, чим ж все це обернеться.

Вона підняла голову, і мокрі руді пасма знову впали їй на лоба. Лісбет вже збиралася змахнути їх, як тут її погляд зачепився за щось вдалині. Крізь пелену сірого дощу пробивався маленький вогник. М'яке жовте світло мерехтіло, ваблячи своєю теплотою.

‒ Будинок! ‒ випалила Лісбет, не в силах стримати своєї радості. ‒ Лотті, це ж будинок!

Лотті, здавалося, розділяла ентузіазм Лісбет, і куди швидше потягла за собою візок. Змахнувши з обличчя мокре пасмо, Лісбет полегшено зітхнула.

‒ Будинок... ‒ тихо повторила вона, але цього разу вже для себе.

***

Перекинувши руку Торна через плече, вона дотягла його до порога. Похмурість неба розбила тонка яскрава блискавка, на секунду опромінивши все навколо, здригнувши шум дощу пронизливим тріском грому. Притримуючи Торна однією рукою, Лісбет постукала в масивні важкі двері, що висіли на іржавих петлях. Відповіді не було. Вона постукала знову. А потім ще раз, і ще. Лісбет стиснула зуби, всередині будинку явно хтось був, це видавало світло ламп. Вона знову підняла руку і наполегливо постукала. Нарешті, двері відчинилися.

Новий спалах блискавки освітив обриси жінки, що стояла на порозі. У неї було худе, майже мертве обличчя, і високі гострі вилиці. Тонкі губи зімкнуті разом, а очі стомлено прикриті.

‒ Чого вам треба?

Жінка худа та кістлява, вона говорила з яскраво вираженим акцентом, через що слова звучали куди жорсткіше, ніж слід було. Вона страшенно нагадувала Лісбет статую з воску, така ж холодна і відсторонена.

‒ Мій друг захворів, ‒ промовила Лісбет, намагаючись перекричати грозу. ‒ А поблизу немає інших місць, де ми могли б зупинитися...