Глава III Маска (частина 1)

У Торна не було помічниці. Саме через це, Біргер так лютував того ранку у конторі. Дотримуючись умови їхнього договору, Лісбет взяла на себе важкий тягар буття правою рукою Торна. В її обов'язки входило завжди бути на поготові, подавати необхідні інструменти та уважно слідкувати за діями Торна, аби у разі непередбачуваної ситуації, одразу вказати йому на помилки.

Але Лісбет була далеко не першою, і, як вона підозрювала, не останньою помічницею Торна. Вона знайшла у візку декілька речей, які явно належали не йому. Зокрема це була зелена вовняна хустка, розшита золотими нитками, яку Торн дозволив Лісбет залишити собі, та пара жіночої нижньої білизни, яку Торн образу викинув геть з візка прямо в чисте поле. Лісбет не стала розпитувати його про цю жінку, вирішивши, що це щось особисте, але виявилось, що насправді Торну дуже кортіло про це розповісти.

Висунувшись з причепу, Лісбет слухала як Торн, жваво жестикулюючи, розповідав про помічницю на ім'я Лара. Судячи з його слів, дівчина вона була непогана. Дотепна, кмітлива, ще й свою справу знала. Але завжди кричала на Торна та постійно встрявала з ним у суточки. Лісбет зробила висновок, що це було через його розбещеність, але Торн стверджував, що у Лари просто була надто чутлива до погоди. «Можливо, ‒ припустила Лісбет. ‒ Вона і справді була трохи нервовою...» Але коли Торн, захопившись розмовою, почав розказувати про помічницю номер два, яка на його думку, мала надто бурхливий характер, у Лісбет закралися підозри. Нервозною була і помічниця номер три, на ім'я Рита, яка запустила у Торна скляною вазою з квітами, і дівчина номер чотири, яка підпиляла його візку колеса. Та коли Лісбет втратила рахунок іменам, які Торн продовжував називати, усілякі сумніви відпали: жінки ненавиділи Торна.

‒ Тобі не здається дивним, ‒ промовила Лісбет, сидячи до Торна спиною, та зосереджено розглядаючи купу соломи під ногами. ‒ Що всі ці жінки так тебе ненавиділи?

Торн стояв по коліна у воді, розтираючи мокрою ганчіркою плечі. Вони зупинились біля невеличкого озера, аби трохи перепочити. Залишивши візок під плакучою вербою, Торн відв'язав Лотті, відпускаючи її погуляти по лугу, а сам звелів Лісбет відвернутися.

‒ Просто навіжені жінки то моя вдача, ‒ відповів Торн, набравши у долоні води. ‒ Гей! Ти повернулася! Я все бачив!

‒ Не поверталася я, ‒ чесно одповіла Лісбет, і запрокинула голову до неба. ‒ Може, якби ти ставився до них краще, вони б не були такими...

‒ Скаженими, ‒ закінчив за неї Торн.

‒ Я хотіла сказати емоційними.

Торн вийшов з води, і натягнув на себе сіру сорочку.

‒ Послухай, ‒ сказав він, взуваючи черевики. ‒ Я не претендую на звання хорошої людини. Але. Я знаю, як деякі чоловіки ставляться до своїх жінок, і повір мені, я не один з них.

Торн підійшов до Лотті, і провівши кобилу крізь поле, прив'язав її до візка.

‒ Просто всі вони очікували від мене чогось, і не отримавши бажаного, розчаровувалися.

Торн заліз на своє сидіння та потягнув за води. Лісбет мовчки дивилася, як віддаляється озеро, та думала про слова Торна. «Не отримавши бажаного, вони розчаровуються». А вона? Чого вона бажає? І що буде відчувати, якщо не отримає бажаного?

***

‒ То скільки всього міст відзначено на твоїй ... ‒ Торн зам'явся. ‒ Карті.

‒ Сім, ‒ голосно відповіла Лісбет, сидячи в причепі і підстрибуючи на кожному пагорбі.

‒ І ти плануєш об'їхати їх усі?

‒ Так, ‒ твердо одповіла Лісбет. ‒ Будь-яка крихта інформації може виявитися цінною.

Замість відповіді Торн лихе гмикнув, і між ними знов повисла тиша. Лісбет витягла зі свого саквояжу старе креслення і розгорнула його. Вона знала його напам'ять, але одного погляду було достатньо щоб все всередині перевернулося. Очі ‒ місто Ірвінг, обличчя ‒ місто Ітіль, хребет ‒ Кельн, руки ‒ Ланди, шкіра ‒ Ольвія, і останнє місто ‒ Дорос. Лісбет не могла розібрати, яка саме її частина була створена у Доросі. Чорнило змазалося, залишаючи Лісбет губитися у здогадках. Саме в такій послідовності вони мали пройти зазначені міста. Звіряючись з картою, Торн сам склав цей маршрут, від найближчого до найвіддаленішого міста. Окинувши креслення прощальним поглядом, Лісбет обережно згорнула його, і поклала назад у свій саквояж.

***

Останню половину дня вони провели в дорозі. Ідучи вздовж бурхливих водоймі та струмків, Лісбет спостерігала як риби виблискували срібною лускою на сонці. Останні золоті промінці сховались за горизонтом, а на небі замерехтіли перші зірки. Лісбет мимоволі починала нервувати. За часів війни відсоток злочинності значно зріс, і зараз, лише через декілька місяців після її закінчення, багато бандитських зграй ховалося в лісах. Звичайно, це були всього лише чутки, але випробовувати удачу Лісбет не хотіла. Подумки вона вже готувалася до того, щоб попросити Торна підшукати їм місце для ночівлі, як тут його гучний голос перервав потік її думок:

‒ Майже приїхали!

Лісбет визирнула із причепа, і з полегшенням видихнула, побачивши вогні невеличкого поселення. Заспокоївши себе думками про скоре прибуття, Лісбет впала на стіг сіна і видихнула. Зараз зірки здавалися їй надзвичайно гарними.

***

Місто Ітіль знаходилося поруч із сховищем прісної води, і було оточено безліччю озер різних розмірів і глибини. Через це ґрунт був надто м'яким, і побудувати на ньому щось являло собою завдання не найпростіше. Але жителі міста знайшли рішення. Їхні будинки стояли на довгих колонах, що міцно загрузли в землі, і йшли на багато метрів вглиб. Зверху зводилася крівля, яка потім покривалася глазурованою черепицею традиційного жовтого кольору. У свою чергу стіни будівлі зводилися з цегли або глини чи очерету. Поселення ховалося за високим парканом із бамбуку, і лише гострі багаторівневі дахи будинків, з загнутими вгору кутами, визирали з-за нього.