Глава II Око (частина 2)

Голосно вилаявшись, Торн відкинув лопатою останню купу багнюки, і витер піт з чола. Сутеніло, і його жахливо дратував той факт, що тепер йому доведеться повертатися до міста вночі. Що ж, принаймні, ця лялька отримала те, чого хотіла, а це значить, що його робота виконана, і в цей раз Біргер не зможе тягнути із зарплатою.

Поплескавши Лотті по шиї, він вивів кобилу з трясовини і згодував їй невелике зморщене яблуко.

‒ Я знаю, знаю, старенька, ‒ примовляв Торн, гладячи її світлу гриву. ‒ Скоро ми обидва зможемо нормально поїсти. Давай, нам залишилася ще одна невеличка подорож.

Він застрибнув на своє сидіння, і взявся за поводи. Якщо вони поїдуть зараз, то ще до світанку встигнуть дістатися додому. Торн уже був готовий вирушати, але чомусь так і не потягнув за поводи. Щось усередині кричало, що він повинен залишитися тут. Хоча здавалося б, чому? Випивка в цьому місті була ні до біса, та й місцеві жінки ‒ явно не його типаж. Торн важко зітхнув, і почухав потилицю:

‒ Знаєш, Лотті, ‒ повільно промовив він. ‒ Мені здається, тобі потрібно попрощатися з Лісбет, як гадаєш? Ти ж так і не сказала їй «до побачення», вірно?

Розправивши плечі, Торн потягнув за поводи, і Лотті повільно рушила вперед. Сонце сідало за горизонт, ховаючись за верхівками смерек.

‒ Зробимо невеличкий гак, ‒ сказав Торн, поплескавши Лотті по спині. ‒ Одна маленька зупинка! Невелика справа, займе всього п'ять хвилин!

***

Яскраве світло ліхтаря сліпило їй очі, все навколо пливло і змішувалося воєдино. Повернувши голову, вона побачила Мантіса. Той стояв до неї спиною, розкладаючи щось на своєму столі, доверху заповненим всілякими папірцями та записами. Лісбет спробувала встати, але не змогла. Вона сиділа в кріслі, закинувши голову до стелі, її ноги і руки були прив'язані товстими ременями, а в обличчя било яскраве світло.

Лісбет повернула голову, намагаючись озирнутися, і тут же пошкодувала про своє рішення. На полицях шаф стояли десятки скляних банок різних форм і розмірів, і всі вони були заповнені очима. Очні яблука всіх кольорів плавали у в'язкій світло-зеленій густині, і здавалося, що всі вони спостерігають за нею. Приглядівшись, вона побачила, що банки стоять і на підлозі, і на столах, і навіть під сходами. Лісбет в паніці сіпнулася, намагаючись звільнитися, але тільки привернула увагу Мантіса.

Заточуючи гострий скальпель, він повернувся до неї, і оголив жовті зуби в широкій усмішці. У напівтемряві його монокль блищав немов дорогоцінний камінь. Мантіс зробив крок до Лісбет:

‒ Добре, що ти вже прийшла до тями, ‒ сказав він. ‒ Мені потрібно, що б твої очі були відкриті.

‒ Відпусти мене, ‒ - рівним тоном сказала Лісбет. ‒ Відпусти мене і я піду. Я нікому про це не розповім, просто поїду з міста, і ти більше ніколи про мене не почуєш.

Мантис голосно розсміявся:

‒ Мила, звичайно, ти поїдеш з міста! Я ж не збираюся тебе вбивати!

Він нахилився до неї, так близько, що вона могла бачити власне відображення в зеленому скельці монокля:

‒ Я візьму тільки твої очі, ‒ прошепотів Мантіс, і рот його наповнився слиною, неначе він був у передчутті ситного обіду.

Лісбет вп'ялася пальцями в м'яку оббивку крісла.

‒ Навіщо вони тобі? ‒ прошепотіла вона. ‒ Навіщо тобі мої очі?

‒ Навіщо? ‒ плечі Мантиса затряслися від сміху. ‒ Навіщо?

Він відскочив убік, і підійшов до шафи з банками. Роздивляючись різнокольорові райдужки очей, він тремтячим голосом вимовив:

‒ Тому що вони мерзенні, ‒ останні слова прозвучали з особливою відразою. ‒ Вони огидні, бридкі! Шастають туди-сюди, туди-сюди, чорт забирай, це зводить мене з глузду! Така потворність!

Він різко повернувся до Лісбет:

‒ Бачиш це? ‒ він ткнув тонким пальцем у свій монокль, і гострий ніготь залишив подряпину на зеленому склі. ‒ Я сам це зробив. Я б виколов собі і друге око, але хто ж тоді допоможе таким, як ти?

Лісбет мовчки дивилася на нього, стиснувши зуби. Мантіс повільно підійшов до неї:

‒ Очі огидні, але... Але водночас, ‒ він торкнувся її щоки. ‒ Такі прекрасні.

Він важко зітхнув і відійшов до столу:

‒ Не бійся, я зроблю все швидко, ‒ важко дихаючи, тихо пробурмотів він. ‒ Ось побачиш, все буде гаразд. Люди вмирають, не здатні витримати цього болю, але ляльки ... Ляльки виживають. Вони завжди виживають.

Він оцінюючи поглянув на Лісбет:

‒ Без них, тобі буде навіть краще.

Лісбет знову різко сіпнулася, і знову її спроба була марною.

‒ Тихо, тихо, ‒ прошепотів Мантис, підносячи до її обличчя лезо. ‒ Якщо ти мені допоможеш, то все стануться швидко...

Він взяв її за підборіддя і підняв її обличчя до світла.

Втиснувшись в крісло, вона заплющила очі, і важко дихаючи, перебирала в голові свої найцінніші спогади. Потрібно вибрати один, але який? Зелений луг ... Так, вона візьме його. Теплий вітер розвиває її волосся, вона стоїть, розкинувши руки, підставивши обличчя під теплі промені сонця...

‒ Тут є хто-небудь? Гей!

Гучний стукіт у двері. І чоловічий голос. Торн! Лісбет розплющила очі. Мантіс відпустив її підборіддя, і голосно вилаявшись, відкинув скальпель вбік.

‒ Торн! ‒ щосили заволала Лісбет. ‒ Торн, я тут!

Але Мантис в ту ж мить заткнув їй рота брудною ганчіркою.

‒ Не хвилюйся, мила, я скоро повернуся.

Хрустячи кістками та пихкаючи від натуги, Мантіс піднявся вгору по сходах.

***

Торн стояв на порозі будинку майстра Мантодея, і відчував себе повним дурнем. Навіщо він взагалі це робить? Адже вона вже попрощалася з ним, так навіщо їй докучати? Торн ще раз гучно постукав у двері. Ні, все-таки це буде правильно, його завдання ‒ переконатися, що клієнт доставлений на місце, і знаходиться в безпеці. Звичайно, навряд чи який-небудь щуплий дідуган міг представляти для Лісбет смертельну загрозу, але Торн нікого ніколи не списував із рахунків. Завжди будь з людьми напоготові, і тоді не будеш розчарований. Постукавши раз в п'ятий, Торн голосно прокричав: