Глава I Лялька

Потяг мчав по рейках, випускаючи з труби клуби білого пару. Напівпрозорі хмари закривали блідий диск сонця, залишки кришталевого снігу виблискували на безкраїх польових просторах.

Пролунав гудок і вона відкрила очі. Повз її сидіння пройшли дві фігури: юнак, років двадцяти п'яти, з коротко стриженими світлим волоссям і широкими плечима, і дівчина зі смаглявою шкірою і довгим чорними кучерями. Обоє вони були одягнені у військову форму.

‒ Навіть не віриться, що війна скінчилась, ‒ почула вона тихий голос юнака, коли той проходив повз.

Дівчина зі смаглявою шкірою відповіла щось своєму товаришу, але вона вже не могла розчути її слів. А може просто не хотіла.

Раніше їй подобалося грати в одну гру. Генерал навчив її. Коли йому було нудно, він завжди розважав себе тим, що розглядав оточуючих, гадаючи, справжні вони люди, чи ні? Їй теж подобалася ця гра. А потім, кілька років тому, вона втратила до неї усілякий інтерес.

Трохи дивно, звичайно, згадувати про все це зараз. Вона зітхнула, і знову заплющила очі. І справді не віриться, що війна нарешті скінчилась.

***

Офіцери, одягнені в довгі темно-сині плащі, старанно стримували натиск бурхливої ​​юрби. Розкинувши руки, з червоними від натуги обличчями, вони закривали один із проходів на залізничну станцію, аби не дати розгніваним громадянам дістатися до перону.

‒ Поверніть нам наші робочі місця! ‒ лунало з натовпу.

‒ Хай вони забираються геть!

Люди голосно кричали, розштовхували натовп ліктями, і раз у раз, втрачаючи рівновагу, падали одне на одного. Офіцери стискали у руках кийки, але радикальна сила поки в хід не йшла. Не варто воно того.

Пролунав прощальний гудок, поїзд загальмував, і трохи проїхавши вперед, зупинився. Білий пар туманом оповив перон, дверцята вагону зі скрипом відчинилися.

Вона підвелась зі свого місця. Тонка рука в шкіряній рукавичці стиснула старенький пошарпаний саквояж. Поправивши комір довгого темного пальта, вона попрямувала у бік виходу. Туфлі на невеликому каблучку методично відбивали звук її кроків, і надавали незвичне відчуття упевненості у собі.

Вона самостійно зійшла вниз по сходах потяга ‒ ніхто не подав руку, щоб допомогти їй. Але її це зовсім не турбувало, вона звикла справлятися з усім сама. До того ж, саквояж був зовсім неважкий.

Сонце визирнуло з-за хмар, і її руде волосся заблищало в його золотих променях. Гарний колір, у людей від природи такого не буває. Злегка в'юнкі, яскраво-червоні довгі кучері діставали майже до попереку. Вони, як правило, були ключовим чинником, який видавав її справжнє походження, тут вже нікого не обдуриш.

Варто було їй ступити на перон, як у вухах задзвеніли викрити та галас. Гул голосів належав розлюченому натовпу. Повернувши голову, вона побачила людей. Стримувані натиском офіцерів, вони голосно кричали і махали кулаками. Їх обличчя були червоними від гніву, на губах блищала біла слина. Відвернувшись, вона опустила очі. Скільки людей святкувало закінчення війни, стільки ж і проклинало.

У голові пролунали слова генерала: «Знаєш, іноді мені здається, що люди взагалі ніколи не бувають вдоволені». Може, він дійсно мав рацію.

Міцніше стиснувши ручку саквояжу, вона попрямувала вперед, розчиняючись в метушливому житті залізничної станції, стискаючи в кишені свого плаща потертий паперовий лист.

***

Хоча вона і не була здатна відчувати перепадів температури, усередині все неначе зігрілося, коли дзвіночок тихо дзвякнув, сповіщаючи про її прихід, і вона закрила за собою громіздкі дерев'яні двері. Маленька кімната була наповнена м'яким теплим світлом, запахом алкоголю та керосинових ламп. Уздовж стін стояли дерев'яні шафи, забиті різними брязкітками та старими речами. В основному книгами і різного роду свитами, але зустрічалися і вельми цікаві дрібниці. Наприклад, пара старих дерев'яних лиж, або величезний пожовклий глобус.

За столом, прямо посередині кімнати, сидів чоловік. Його пишні вуса настовбурчувалися в різні боки, і в них вже починали викльовувалися волоски сріблястої сивини. У нього були рум'яні круглі щоки-яблука, і широкі плечі, що робили його схожим на дитячу іграшку-солдатика. На голові у нього був чорний казанок, а на плечі накинутий плащ того ж кольору. З-під плаща визирав сірий в'язаний светр. Може, тут не так вже і тепло, як їй спершу здалося.

Бурмочучи щось собі під ніс, чоловік схилився над столом, і уважно учитувався у папери. Спершу він навіть не помітив свою новоявлену гостю.

Вона зробила крок вперед, стукнувши каблучком гучніше звичайного. Це допомогло, і чоловік відірвав розсіяний погляд від паперів і підняв очі на неї. На секунду на його обличчі відобразилося здивування, але вже через мить він поправляв маленькі круглі окуляри на кінчику свого носа, і струшував нову баночку чорнил.

‒ Я... ‒ почала, було, вона, але чоловік зупинив її, демонстративно піднявши долоню.

‒ Не варто, люба, ‒ він лизнув кінчик пальця, і, узявши аркуш нового, свіжого паперу, поклав його перед собою. ‒ Прошу вас, сідайте, ‒ чоловік гостинно кивнув на дерев'яний стілець, що стояв прямо перед його робочим столом.

Вона кивнула, і слухняно сіла.

‒ Я більш ніж упевнений, що знаю, навіщо ви прийшли, ‒ промовив чоловік. ‒ Проте, аби уникнути деяких нерозумінь, я повинен вас запитати: ви ‒ лялька?

Вона кивнула, не вагаючись ні секунди.

Чоловік розплився в широкій посмішці, як дитя, яке тільки-но відгадало загадку, і тепер отримає за це цукерку.

‒ Що ж, тоді дозвольте представитися. Мене звати Біргер, я власник цієї скромної контори, і саме я допоможу вам з оформленням усіх необхідних документів.

Вона мовчки дивилася на нього, кліпаючи своїми величезними зеленими очами. Біргер важко позіхнув, лялькам не була властива балакучість.