РОЗДІЛ 30. СТАРИЙ МУЛ І ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ

Старий, але ще надійний легковик Софії — один із тих нечисленних механічних раритетів, що пережили десятиліття окупації у глибокому гаражі, — тихо торохтів на розбитій ґрунтовці. Вони рухалися другорядними путівцями, минаючи блопости Федерації. Попереду простягалися так звані «занедбані території» — землі, де в часи тієї війни точилися найзапекліші, найкривавіші бої. Окупаційна влада не мала ані ресурсів, ані бажання розміновувати та відбудовувати цей попелястий край, тому просто оголосила його «зоною підвищеної небезпеки» й суворо заборонила будь-який рух цими шляхами.

Довкола тягнулися обвуглені кістяки соснових лісів, розриті вибухами яри та іржаві кістяки спаленої бронетехніки, що вросли в дикий бур'ян. Панувала моторошна, вимерла тиша.

Раптово мотор машини захрипів, посмикнувся й остаточно заглох. Стрілка бензометра безпорадно впала на нуль.

— Усе... — зітхнула бабуся Софія, марно крутячи ключ у замку запалювання. — Пальне закінчилося. Далі тільки пішки.

Марк вийшов із салону й заклопотано почухав потилицю, вдивляючись у нескінченні пагорби й розбиту дорогу. До заповітної позначки на карті лишалося ще понад тридцять кілометрів, і йти пішки з літньою жінкою через мінні поля здавалося божевіллям. Хлопець уже міркував, як облаштувати ночівлю й де шукати бодай якусь підмогу, як раптом із густих кущів обабіч дороги зачулося важке металеве скрипіння, сичання гідравліки й глухий гуркіт гусениць.

Марк миттєво схопився за ніж, закриваючи собою бабусю, але з хащів поволі виповз не ворожий танк, а масивний, присікуватий сухопутний робот. Це був старий наземний роботизований комплекс (НРК) військового забезпечення — повністю броньована гусенична платформа з вантажним відсіком та захисними сенсорними турелями, вкрита іржею, маскувальною сіткою й вицвілими маркуваннями тих часів.

Робот зупинився перед заглохлою машиною, оптичні датчики на його вежі спалахнули м'яким синім світлом, розпізнаючи пасажирів, і з динаміка пролунало приязне, хоч і трохи викривлене статикою гудіння.

Марк і Софія завмерли від подиву. Лише Діана, яка спокійно виходила з пасажирського сидіння, навіть оком не здригнула. Вона підійшла до сталевого велетня й ніжно погладила його по холодному броньованому капоту.

— Це що за привид минулого?.. — примружилася бабуся Софія, переводячи погляд із металевого монстра на названу сестру. — Діано, тільки не кажи, що це знову твої кібернетичні витівки!

Діана повернулася до них, і її зелені очі грайливо спалахнули. Вона ледь підняла плечі й хитро усміхнулася:

— Ой, ну що я можу вдіяти, Софіє? Мабуть, доля в мене така — усі кібернетичні системи нашої армії прям без тями закохані в мене!

Вона щиро, дзвінко розсміялася — так весело й невимушено, що це світле сміховисько миттєво розвіяло важкий смуток порожньої зони відчуження.

— Знайомтеся, — продовжила Діана, поплескавши бота по корпусній деталі. — Це НРК забезпечення та оборони. За паспортом — серія «М-4», але бійці нашого батальйону кликали його просто Мулом. Він десь поруч чергував у режимі консервації, почув сигнал мого нейромодуля й приповз. І, судячи з його діагностики, він прямо аж палає бажанням підвезти нас сюди, куди нам треба!

Робот у відповідь ствердно гукнув клапаном вихлопу й опустив аппарель вантажного відсіку, запрошуючи мандрівників усередину.

Марк перезирнувся з бабусею й усміхнувся. Можливість продовжувати шлях на важкому броньованому НРК, якому не страшні ані міни, ані бездоріжжя, змінила всі їхні плани на краще. Вони швидко перевантажили свої речі, рюкзак із прапором та щоденником у захищений відсік Мула й приготувалися до останнього кидка в гори.