РОЗДІЛ 24. УДАР У СПИНУ

Наступні сторінки щоденника були заплямовані згарищем і кіптявою. Почерк став дрібним, нервовим, літери збивалися в суцільні ланцюжки — Денис нотував ці рядки в темряві, під безперервний, важкий гуркіт, від якого зі стелі бліндажа беззупинно сипалася земля.

«Усе почалося раптово, наче за чиєюсь чорною вказівкою. Ворог раптом почав бити з моторошною, математичною точністю. Їхні ракети й важка артилерія лягають не просто по площах — вони влучають прямо в замасковані командні пункти, склади боєприпасів, вузли зв'язку й скупчення нашої техніки. Те, що ми ховали тижнями, що було приховане під шарами бетону й маскувальних сіток, знищується першими ж точковими ударами. Стало зрозуміло: у них є наші точні координати».

Марк перегортав аркуш, відчуваючи, як від кожного слова в щоденнику холоне всередині.

«У тилу вирують диверсії. Один за одним вибухають мости на шляхах постачання, палають цистерни з пальним, руйнуються залізничні колії. Але найстрашніше — це зрада серед своїх же цивільних. Ті, хто лишився в прифронтових містах і селах, кого ми захищали ціною власних життів, виявилися навідниками. За смердючу копійку, за обіцянки посадочок від окупантів вони знімають позиції наших хлопців, ставлять маячки на військові об'єкти, коригують вогонь ворожої артилерії просто зі своїх вікон!»

Марк стиснув краї щоденника так міцно, що папір тихо затріщав. Це відчувалося як найогидніший, найбрудніший ніж у спину.

«Сьогодні наш сусідній батальйон накрили прямо під час ротації в яру — ворожа балістика прилетіла секунда в секунду, коли хлопці вишикувалися для завантаження в машини. Майже всі загинули на місці. Військова контррозвідка затримала місцевого діда — того самого, якому наші бійці ще вчора віддавали свої останні сухпайки та тушонку. У нього в телефоні знайшли свіжі фотографії нашої техніки й позначки на картах, відправлені кураторам за кордон. Коли його в'язали, він лише вишкірився й сказав: "Ви все одно програєте, то хоч зароблю". Нудота й пекуча лють розривають груди».

Марк підвів очі від щоденника й подивився на Діану. Вона сиділа мовчки, її зелені очі палали важким, темним вогнем.

— Зрада завжди болить дужче за ворожу кулю, — тихо, з невимовним смутком мовила вона. — Ворог попереду — це зрозуміло. Але коли той, кому ти віддаєш свій хліб, увечері вмикає світловий маячок для ворожого дрона над твоєю головою... проти цього немає фортифікацій.

Марк кивнув і повернувся до щоденника.

«Оборона сиплеться, як сухий пісок. Зв'язок із вищим командуванням остаточно обірвався — наші передавачі заглушені або знищені точковими ударами. Сусідні підрозділи відступають у хаосі, не знаючи, де ворог, а де свої. Ми залишилися самі. Наш виснажений, знекровлений загін отримав останній наказ від комбата перед його загибеллю: відходити до резервного підземного командного пункту й медблоку».

«Ми заходимо під бетон. Софія з медиками вже зтягує сюди останніх поранених. З нами йде й моя маленька руда донечка — Оленка встигла передати її військовим транспортом із палаючого тилу за кілька годин до того, як залізницю підірвали. Я дивлюся на її зелені очі тут, у цих сирих бетонних коридорах, і знаю: надворі ворог, довкола зрада, але цей бетон ми не віддамо. Це наш останній рубеж».

Марк повільно згорнув щоденник на цій сторінці.

Підземна тиша бункера довкола них раптом стала крижаною. Всі нитки історії остаточно зв'язалися в один вузол. Марк озирнувся на коридор за дверима: саме тут, у цих коридорах із посірілими гільзами й кістяками в бронежилетах, розгорталися останні хвилини життя людей, про яких він читав.