РОЗДІЛ 22. ЗЛАМАНІ ДУШІ

Наступні сторінки щоденника були заповнені гірким, нервовим почерком. Текст місцями перекреслювався, у словах пробивалася вже не втома від боїв, а глибока, виснажлива біль від того, що відбувалося за спинами бійців — у тилу.

«Новини з запілля доходять важкі, мов свинцеві тучі. Оголошена мобілізація почала буксувати й провалюватися. Суха статистика зведень більше не може приховати правду: бачачи величезні втрати, переповнені шпиталі й нескінченні веретини поминальних кортежів, чоловіки масово почали ховатися. Вулиці міст спорожніли, люди сидять по хатах або намагаються будь-якими шляхами втекти за кордон — через річки, ліси, за шалені гроші скупляючи фальшиві довідки».

Марк перегортав аркуш, відчуваючи, як від кожного слова в щоденнику віє холодним розчаруванням.

«Найгірше — це бачити, як перевзулися ті, хто ще вчора бив себе в груди на кожному кроці. Ті, хто кричав про патріотизм у телеефірах, хто носив вишиванки й роздавав полум'яні інтерв'ю, тепер першими накивали п'ятами або знайшли тисячі причин, чому їм "не можна на фронт". З усіх боків чути однакові, огидні виправдання: "я не народжений для війни", "хаи воюють професіонали", "це не моя війна". Наче ті хлопці, що вже пів року гниють в окопах під КАБами й артилерією, народжувалися в бронежилетах і автоматах!»

Марк відклав щоденник і подивився на Діану. Вона сиділа мовчки, її зелені очі дивилися в темряву коридору з важким сумнівом.

— Суспільство надломилося, — тихо промовила вона. — Перший порив страху й єдності минув. На зміну йому прийшло виснаження, а за ним — шкурний цинізм. Це найнебезпечніший момент для будь-якої країни, яка воює на виживання: коли один край розриває жили на передовій, а інший — шукає щелини, щоб заховати свою шкіру.

Марк кивнув і знову повернувся до читання.

«Наш батальйон тане на очах. Поповнення приходить мізерне — одиниці, і ті часто без жодної мотивації, залякані й розгублені. Ми з ветеранами намагаємося вчити їх, тримати стрій, але окопи неможливо закрити самими лише гаслами. Нам потрібні люди. Прості, надійні плечі поруч. А замість цього ми читаємо про чергових утікачів, яких ловлять на кордонах із пачками доларів».

«Софія сьогодні зламалася й плакала в наметі — уперше за всі ці місяці. Не від утоми, ні. Вона плакала від огиди, коли дізналася, що один із її колишніх однокурсників, який стільки розказував про любов до батьківщини, відкупився від призову й утік за кордон. "За що ми тут вмираємо, Денисе? — питала вона мене, витираючи закривавлені руки. — За тих, хто вважає нас гарматним м'ясом, поки самі п'ють каву у безпеці?"»

«Я не мав що їй відповісти. Я лише дістав фотографію Оленки та моєї нової рудої донечки. Я знаю, за що стою я. Але мені страшно від думки, скільки ще витримають ті нечисленні, хто лишився у строю, коли тил повертається до нас спиною».

Марк повільно згорнув щоденник.

Підземний бункер довкола них мовчав, але тепер ця тиша була отруєна гірким усвідомленням того, як тріщини у власному суспільстві торували шлях до незворотної катастрофи.