РОЗДІЛ 18. ТІНІ В ТИЛУ

Наступні сторінки щоденника змінили свій ритм. Рядки стали розтягнутими, почерк — дещо в'ялим, наче автор годинами виводив слова від нічого робити, сидячи у вологій темряві бліндажа.

«Фронт остаточно зупинився. Після нашого осіннього наступу та визволення територій ситуація стабілізувалася, і війна знову перетворилася на позиційну рутину. Жодних масштабних операцій — ні з нашого боку, ні з боку ворога. Дні пішли однакові, розміряні й сірі, тягнулися повільно, монотонно, майже нудно: чергування, обстріли за розкладом, чищення зброї, ремонт бліндажів, які розмивали перші дощі. Але саме ця монотонність лякала мене найбільше».

Марк перегорнув аркуш. У словах Дениса пробивалася дивна, важка гіркота, якої не було навіть під час відступу від кордону.

«Найгірше — це відчуття, що країна нагорі розслабилася. Усі навколо наче вирішили, що найстрашніше вже минуло, що війна практично виграна й можна повернутися до звичного життя. З рації, із новин, які доходили до нас у тилових зведеннях, лився суцільний солодкий позитив. Та за цим фасадом ховалася небезпечна гниль. Замість того, щоб гризти землю й будувати потужні, бетонні лінії оборони на майбутнє, можновладці знову почали ділити бюджетні потоки й красти гроші. Урочисті звіти про "непробивні фортифікації" існували лише на папері — ми ж бачили, що на другій і третій лініях часто не було навіть свіжовикопаних траншей».

Марк відчув, як усередині все стискається від обурення. Це відчувалося як зрада тих людей, які віддали свої життя під час наступу.

«Політика повернулася з новою силою, мов хвороба, яка лише чекала послаблення імунітету. Політичні партії, які ще вчора сиділи мишами, знову почали гризтися за владу, рейтинги й майбутні крісла. Деякі комбати й штабне командування замість того, щоб займатися бойовою підготовкою військ, перетворилися на телезірок — не вилазили з телеефірів, піарилися на кожному кроці й роздавали гучні інтерв'ю. Дивитися на це було нудотно. Ми тут, у багнюці, бачили, як ворог накопичує сили, а в тилу панував ілюзорний бенкет під час чуми».

Марк підвів очі від щоденника й подивився на Діану. Дівчина сиділа, обхопивши коліна руками, і дивилася перед собою невидющим поглядом.

— Вони втратили пильність, — тихо мовив Марк. — Повірили у власні казки?

— Вони повірили в те, що ворог зламався, — відповіла Діана, і в її голосі забринів сумний, майже холодний відчай. — Це найстрашніша помилка будь-якої війни, Марку. Коли ти святкуєш проміжну перемогу, твій ворог учиться на власних помилках, мовчки переозброюється й чекає на момент, коли ти остаточно заснув.

Марк кивнув і повернувся до щоденника, щоб дочитати тривожні роздуми бійця.

«Сьогодні розмовляв із Софією. Вона повернулася зі штабу бригади — привозила медикаменти. Обличчя на ній не було. Вона каже, що в тилу всі живуть так, ніби війни вже немає. По постачанню ліків — знову бюрократія та затримки. Мені стає моторошно від цього спокою. Бо я знаю: ворог не пішов. Він просто забився в нору, зализує рани й чекає, поки ми остаточно розслабимося й перегриземося між собою. І коли цей удар станеться, він буде страшнішим за перший».

Марк згорнув щоденник на цій сторінці.

Підземна тиша бункера знову навалилася на плечі. Тепер ця тиша здавалася не просто мертвою — вона була наповнена гірким розумінням того, як саме країна сама підготувала власне падіння.