РОЗДІЛ 17. КАДРИ ВЕЛИКОГО ВИЗВОЛЕННЯ

— Ходімо, — тихо мовила Діана й торкнулася плеча Марка. — Ти маєш це побачити. Не лише почитати, а відчути серцем.

Вони знову пройшли напівтемними коридорами до командного центру. Тут усе ще стояв знайомий тихий гуркіт резервних серверів, а десятки моніторів тьмяно мерехтіли, чекаючи на команду. Діана швидко пробігла пальцями по сенсорній панелі свого приладу, і центральний екран спалахнув яскравим, майже сліпучим після підземної темряви світлом.

З динаміків, крізь шум і статику десятиліть, пробився урочистий, схвильований голос диктора:

«...Спеціальний випуск новин! Наші війська продовжують масштабний контрнаступ! Окупаційні війська охоплені панікою та залишають раніше захоплені позиції, кидаючи важку техніку й боєприпаси. Головний штаб підтверджує звільнення понад тридцяти населених пунктів за останні три доби!»

Марк подався вперед, не зводячи очей із монітора.

На екрані змінювалися кадри репортажів, знятих операторами прямо на лінії фронту. Ось важка бронетехніка з майорілими синьо-жовтими прапорами входить у звільнене місто. Обабіч дороги стоять сотні людей. Вони кричать від радості, розмахують осінніми квітами й не стримують сліз.

Камера вихоплювала окремі обличчя: сивого дідуся, який тремтячими руками передає бійцю в запиленому шоломі глечик із молоком; жінок, які обіймають військових, як рідних синів; дітей, що біжать за бронемашинами й радісно вигукують вітання.

«Подивіться на ці кадри! — лунав із динаміків голос журналістки, яка сама ледь стримувала сльози, стоячи на центральній площі одного зі звільнених містечок. — Місцеві жителі дістають із таємних схованок збережені українські стяги. Понад пів року під загрозою розстрілу люди ховали їх у землянках, під підлогою, закопували в сувіях на городах! І ось сьогодні ці прапори знову замайоріли над міськрадами та школами!»

Зображення змінилося. На екрані з'явилася центральна площа великого обласного центру, де зібралися тисячі людей. Це було справжнє свято відродження: люди співали гімн, обіймали один одного, запалювали файєри. Серед натовпу Марк помітив знайому куртку й каску бійця — саме такого, про яких писав Денис у своєму щоденнику.

Марк відчув, як до горла підступає клубок. Це були не просто сухі новини з підручника історії. Це було справжнє, вируюче життя, наповнене світлом і непідробними емоціями.

— Це було диво, — м'яко мовила Діана, дивлячись на мерехтливий екран. — У ті дні здавалося, що темрява остаточно відступила. Що любов і воля людей перемогли військову машину. Вони справді святкували, Марку. Вони вірили, що це кінець кошмару.

— А це був не кінець?.. — тихо запитав Марк, відчуваючи, як радість від побаченого починає затьмарюватися важким передчуттям.

Діана не відповіла одразу. Вона лише поволі згасила центральний екран, залишивши в кімнаті м'яке підземне напівсвітло.

— Це була найвища точка нашої надії, — відповіла вона, і в її голосі знову пробилися тужливі нотки. — Момент, коли всі вірили в близьку перемогу. Але попереду залишалися випробування, до яких ніхто не був готовий.

Вони повернулися до кімнати зі столом. Марк знову глянув на шкіряну обкладинку щоденника, розуміючи: наступні сторінки розкажуть про те, що сталося після цього великого свята.