РОЗДІЛ 16. СВІТЛО НАД ЗВІЛЬНЕНОЮ ЗЕМЛЕЮ

Наступні сторінки щоденника були заповнені квапливим, але широким і розмашистим почерком. Текст місцями перекреслювався, де-не-де на папері темніли плями від мастила й висохлого бруду, але в кожному слові відчувався нестримний, запеклий рух уперед.

«Наступ начався раптово, мов нищівний шторм. О п'ятій ранку земля здригнулася від тисяч стволів, і наша артпідготовка буквально переорала першу лінію ворожої оборони. Ми йшли слідом за бронею, не даючи ворогу схаменутися й підвести голови. Фортифікації, які вони будували місяцями, тріщали й розсипалися під нашим натиском. Це була вже не та виснажлива оборона перших днів — це була розплата».

Марк перегортав сторінки, майже не дихаючи. Напруга наступу передавалася крізь папір так виразно, наче він чув гуркіт гусениць і вибухи за стінами тихого бункера.

«Ми вибивали їх із засік, із лісосмуг, із придорожніх селищ. Ворог тікав, кидаючи техніку, боєприпаси й штабні документи. Але найважчим і найвеличнішим у ці дні були не самі бої. Найважчим було входити в звільнені села».

Марк затамував подих, водячи пальцем по вицвілих рядках.

«Сьогодні ми зайшли в Степове. Воно перебувало під окупацією майже пів року. Коли наші бронетранспортери зупинилися на центральній вулиці, з підвалів і напівзруйнованих хат почали виходити люди. Спочатку обережно, з остеріганням, не вірячи власним очам. А потім... бабуся, зовсім сива, упала на коліна прямо перед першою машиною й цілувала закривавлений бетон дороги. Жінки плакали, обіймали наших замазаних сажею бійців, виносили останній хліб, криничну воду, яблука з садів».

Марк на мить підвів очі від щоденника. Діана сиділа нерухомо, її погляд був прикутий до темряви коридору, а на губах грала ледь помітна, смутна й водночас світла усмішка.

— Вони чекали, — тихо промовила вона. — Найстрашніше в окупації — це не голод і не страх. Це відчуття, що про тебе забули. І коли з'являються свої — це ніби повернення життя.

Марк кивнув і повернувся до тексту.

«У кожному поселенні відбувалося те саме. Люди діставали зі схованок — із-під стріх, із закопаних у землянках банок — синьо-жовті прапори. Вицвілі, зібгані, але збережені ціною власного життя. Сьогодні я власними руками піднімав наш стяг над будівлею сільради в Привіллі. Коли полотнище розгорнулося на вітрі, бійці й місцеві стояли мовчки. Хтось витирав сльози, хтось міцно стискав автомат. У цей момент я зрозумів: за ці хвилини людської радості й волі варто віддати все».

«Софія та її медики працювали без відпочинку — не лише надавали допомогу пораненим бійцям, а й оглядали місцевих дітей та старих, які місяцями не бачили ліків. Вона усміхалася, вперше за довгий час — щиро й тепло, тримаючи на руках малого хлопчика, якому наш кухар віддав свій пайковий шоколад».

«Ми йдемо далі. Ворог відступає, але битися доведеться ще важко. Проте тепер ми знаємо, за що проливаємо кров. Ми повертаємо своє додому».

Марк повільно згорнув щоденник і відкинувся на спинку стільця.

Усередині нього панувало дивне відчуття піднесення, змішане з гіркотою. Він дивився на підземні стіни бункера й розумів: ці переможні дні були одним із найсвітліших етапів тієї війни, але шлях до сьогоднішніх руїн усе ще лишався невідомим.