РОЗДІЛ 7. НЕБО НАД МІСТОМ

Наступний запис займав кілька сторінок поспіль. Його було написано вже трохи впевненішим почерком — не тому, що страх минув, а тому, що автор, здається, просто звик до нього, як звикають до постійного фонового шуму, який неможливо вимкнути.

«Світанок п'ятого дня. Якщо це можна назвати світанком: небо на сході чорне від диму, а не рожеве від сонця. Звідси, з вишки, видно місто. Точніше, видно, куди летять ракети. І летять вони не по нас, не по позиціях. Вони летять по місту».

Марк відчув, як у грудях щось боляче стиснулося. Він мимоволі стиснув краї щоденника міцніше, наче міг цим урятувати бодай когось у минулому.

«Я стояв і рахував: раз, два, три... Кожна цятка в небі, кожен слід від пуску — і за кілька секунд стовп диму й вогню десь у житлових кварталах. Не біля заводу, не біля вокзалу, не там, де могли б дислокуватися війська. Прямо по дев'ятиповерхівках. Прямо по тому району, де живе сестра Оленки з дітьми... Дякувати Богові, вони встигли виїхати ще на початку тижня. Але ж хтось там залишився! Хтось завжди залишається — старі, які не хочуть покидати квартиру, де прожили сорок років, ті, хто не встиг, хто не повірив...»

Марк на мить підвів очі від сторінки. Діана сиділа нерухомо. Її погляд був прикутий до темного кутка кімнати — вона наче бачила щось власне, накладене поверх слів зі щоденника.

— Вони цілили в цивільних навмисно? — тихо спитав Марк, хоча й сам знав відповідь. Він просто хотів почути її вголос від когось іншого.

— Це не помилка систем наведення, — відповіла Діана рівним, майже механічним голосом, у якому, проте, відчувалася затаєна напруга. — Це стратегія. Зламати не армію насамперед, а цивільних. Щоб ті, хто вижив, самі почали благати про капітуляцію, аби тільки припинити це пекло.

Марк повернувся до сторінок.

«Опівдні побачив колону цивільних машин — намагалися виїхати трасою на північ, подалі від міста, туди, де, як їм здавалося, безпечніше. Легковики, один автобус, навіть трактор із причепом, повний людей і клунків. Я дивився в бінокль і бачив, як перша ракета впала просто на дорогу перед колоною. Машини почали розвертатися, тікати назад, кидатися вбік, як мурахи, коли розтоптуєш мурашник. Друга ракета влучила просто в середину колони».

Рука, що писала ці рядки, судячи з нерівного нахилу літер, тремтіла дедалі дужче.

«Я не знаю, скільки їх було в тих машинах. Може, двадцять. Може, п'ятдесят. Звідси, з вишки, вони здавалися просто цятками, що переставали рухатися одна за одною. Хтось із хлопців поруч зі мною відвернувся, і його знудило просто на бруствер. Я його не звинувачую. Мене самого мало не вивернуло, але я не мав на це права — треба було утримувати позицію, треба було дивитися далі, шукати наступну загрозу, а не дивитися на те, що вже сталося і чого я не міг виправити».

Марк опустив щоденник на коліна, не в змозі одразу читати далі. Діана мовчки простягнула руку й на секунду накрила його долоню своєю — тепло, майже невагомо, нагадуючи, що він не сам у цій кімнаті, хоч слова на сторінках і належали людині, яка загинула задовго до його народження.

— Читай далі, — тихо сказала вона. — Якщо зупинишся зараз, боюся, вже не наважишся почати знову.

Марк кивнув і повернувся до щоденника.

«Наказ був однозначний — тримати заставу до підходу підкріплення. Ніхто не сказав нам, коли це підкріплення прийде і чи прийде взагалі. Ми стріляли по бронетехніці з усього, що мали, — а мали ми небагато проти того, що йшло на нас хвиля за хвилею. Втратили Стеценка ще на світанку, потім молодого Гнатюка, який прослужив тут лише три місяці. Хлопці трималися так, наче кожен метр цієї землі важив більше за власне життя. Може, для декого з них так воно й було».

«Ворок не рахувався з втратами. Вони йшли по тілах своїх же, не сповільнюючись ні на мить, наче позаду їх гнав страх, куди страшніший за наші кулі. Я не розумів цього тоді. Не розумію й зараз, хоча, здається, починаю здогадуватися — можливо, саме страх перед власними командирами, а не наш вогонь, гнав їх уперед».

«Медблок переповнений. Медсестри працюють без сну вже третю добу. Чув, як одна з них, зовсім молода, шепотіла пораненому, що все буде добре, хоча обидва знали — не буде. Іноді брехня — це єдине, що можна дати людині в останні хвилини її життя».

Марк відклав щоденник, важко видихнувши, і кілька секунд просто дивився в темряву коридору за дверима кімнати — туди, де, як він тепер знав напевно, лежали ті самі медсестри й поранені без зброї, які так і не дочекалися підкріплення.

— Скільки днів вони протрималися? — запитав він, хоча в голосі бракувало впевненості, що він справді хоче знати відповідь.

Діана мовчала довше, ніж зазвичай, перш ніж відповісти:

— Достатньо, щоб дати змогу евакуювати кілька міст углиб країни. І недостатньо, щоб урятувати самих себе.

Марк заплющив очі на мить, а потім знову розгорнув щоденник. Аркушів, що залишалися, було ще чимало, і він розумів: найважче в цій історії, судячи з усього, тільки починається.