РОЗДІЛ 3. ЩОДЕННИК

Він узяв щоденник до рук першим. Обкладинка була грубою, потрісканою від часу, а шкіра подекуди затверділа й потемніла — наче обпалена сонцем і роками. Марк не поспішав його розгортати, ніби чекав дозволу — і не від Діани, а від самого часу, що застиг у цій кімнаті разом із рештою реліквій.

Коли він розгорнув першу сторінку, літери здалися йому дивними. Не тими, якими вчили писати в школі, не тими, що бігли рядком новин по телевізору чи лунали з радіоприймача вранці, коли мати готувала сніданок. Ці літери були схожими — і водночас чужими, наче він колись чув цю мову уві сні, а тепер намагався пригадати, ловлячи за хвіст щось невловиме.

Тільки одна людина розмовляла з ним цією мовою — зрідка, тихо, наче ховаючись від чужих вух. Бабуся. Вона вчила його кільком словам, коли вони залишалися наодинці, і завжди благала нікому про це не казати. Він завжди вважав це просто старечою примхою — мовою, якою більше ніхто у світі не говорить. Мертвою мовою.

Він почав читати сам, повільно, водячи пальцем по вицвілих рядках, як у дитинстві, коли тільки-но вчився складати букви в слова. І перший запис виявився зовсім не про війну.

«Сьогодні ми з Оленкою і дітьми їздили на море. Малий вимагав морозива тричі за день, і я, звісно, не витримав — купив четверте. Дружина сварилася, але й сама сміялася, дивлячись, як він біжить до хвиль, розхлюпуючи воду навсібіч. Літо видалося спекотним, та на заставі, як завжди, спокійно. Ніхто навіть не думає, що по той бік кордону щось може змінитися. Увечері сиділи на терасі, слухали цикад, і мені здавалося, що так буде завжди».

Марк зупинився й перечитав рядок ще раз. Це був не солдат, який описує бій, і не сухі військові зведення, які хлопець малював у своїй уяві. Це був чоловік, який писав про власне життя. Про дружину. Про дітей. Про морозиво, море та вечірній спів цикад.

Він обережно перегорнув ще кілька сторінок, аби не пошкодити крихкий папір. Рядки продовжували розповідати про звичайні, теплі дні — про службу на прикордонній заставі, де все йшло за звичним розкладом; про доньку, яка вчилася їздити на велосипеді просто на території частини, падала й підводилася знову; про сон просто неба, коли в кімнаті ставало надто парко, і про зорі, які тієї ночі здавалися особливо яскравими.

Марк відклав щоденник на мить і потер очі, важкі від утоми й побаченого. Десь глибоко він відчув холодне, важке передчуття — мов камінь у грудях: ця мирна, затишна історія ось-ось обірветься. І саме з цього обриву розпочнеться все те, що він побачив у коридорах бункера: гільзи, кістяки, медблок, тіла без зброї...

Він подивився на прапор, що лежав поруч на столі, на карту, ще не розгорнуту до кінця, і зрозумів: він готовий читати далі. Хоч би що там було написано.