РОЗДІЛ 2. ПРОКИНЬСЯ, СТАЛКЕРЕ

Ноги гули від утоми, а серце все ще калатало — це справді було жахливе місце. Стільки смертей, стільки горя... І Марк не розумів, чому все це сталося. Він сидів, обхопивши коліна руками, і тривожні думки крутилися в голові безупинним вихором.

Діана, така молода дівчина, загинула тут. Він не знав її й не міг знати, та чомусь уявляв її невеликою на зріст, із кирпатим носом і доброю усмішкою. Дівчиною, яка не мала б помирати — яка мала б жити десь далеко звідси, сміятися, радіти й будувати плани на майбутнє.

Він і сам не помітив, як заснув, притулившись до холодної бетонної стіни. І сон, хоч і короткий, занурив його в жахіття минулої війни: вибухи, крики, ядучий дим, що заповнював коридори, і дівчина, яка притискає до грудей щось надзвичайно цінне — рада, але підкошена автоматною чергою. A потім її обличчя, розмите, наче крізь товщу води, і ніжний голос, що пролунав у темряві:

— Прокинься, сталкере.

Марк розплющив очі й не повірив їм. Кілька разів кліпнув, протер очі кулаками, мов дитина, — але картина не змінилася. Навпроти нього в старому потрісканому кріслі сиділа жива Діана. Саме така, якою він її й уявляв. Тільки одягнена в польову форму — вицвілу, але чисту. Вона привітно усміхалася, схиливши голову набік, а потім дзвінко розсміялася, дивлячись на його розгублене, майже перелякане обличчя.

— Та не хвилюйся, Марку, я зовсім не привид, — вона нахилилася ближче, спираючись ліктями на коліна. — Просто твоя уява змалювала мене дуже точно, хоч ти й бачив лише фотографію. То що ти збираєшся робити з тим, що взяв у цієї милої дівчини?

Вона показала на себе жестом, сповненим награного обурення:

— Батьки не вчили тебе не обкрадати мертвих? І взагалі, що там відбувається на поверхні й який зараз рік?

Питання було простим, та сам факт того, що дівчина із зображення сидить перед ним — жива й неушкоджена, — вводив у ступор. Марк відчував, як думки плутаються, мов заплутані нитки.

— А ти... жива?.. — ледь вимовив він, дивлячись на неї так, ніби вона могла розтанути від найменшого подиху.

— Ну, начебто так, — Діана усміхнулась і кумедно шморгнула носом, наче принюхуючись до повітря. — Ти кого очікував побачити? Зомбі? Чи ходячих скелетів, як оті в коридорі? То що там нагорі, сталкере? Хто переміг?

— Федерація перемогла у Великій війні. І тепер усюди мир і добробут... Ну, принаймні так вони кажуть, — Марк на мить затнувся, підбираючи слова, наче ходив по тонкому льоду. — А зараз вісімдесят п'ятий рік.

Діана замислилася. Її погляд на мить став далеким, зосередженим десь глибоко всередині. А потім вона знову нахилилася до нього й двічі кумедно втягнула повітря носом, мов собака, що відчув слід.

— Від тебе тхне, сталкере. Де ти так примудрився?..

Марк несподівано для себе посміхнувся. Він мимоволі протягнув руку, зняв із неї кашкет і легенько погладив по неслухняних рудих пасмах, що вибилися з-під нього:

— Вибач, Ді, але це від тебе так тхне. Мені якось незручно було про це казати.

Діана розгублено подивилася на нього, кліпнула кількома віями, а потім її вуха почервоніли, і вона зашарілася — по-справжньому, як звичайна дівчина, а не як холодний механізм чи голограма.

— Я зараз повернуся! І не смій нічого чіпати без мене, зрозумів? Ну, хіба що свій «хабар» роздивися поки що. Як-не-як, ти його знайшов чесно... і чесно ж потягнув.

Вона легко й пружно піднялася з крісла та вийшла з кімнати. Коли вона крокувала коридором, до її власного мислення тихим шепотом донеслися відлуння думок Марка — так, ніби між ними відкрився окремий канал зв'язку, який вона не могла заглушити:

«Теж таке вигадав, красуня... Та як він взагалі сміє таке думати — щоб я була його дівчиною! Недоріс ще, підліток пубертатний. І взагалі, ось візьму й вийду за нього заміж — хай тоді мучиться зі мною все життя!» — міркувала вона про себе, мимоволі усміхаючись власним думкам.

Діана йшла, бубонячи під ніс і посміхаючись, аж поки не звернула в коридор, де біля стіни лежали рештки її власного тіла — те саме місце, де Марк знайшов бейдж. Усмішка згасла миттєво, наче хтось вимкнув світло. Обережно, майже побожно, вона нахилилася й зняла з напівзотлілого ременя чорну сумочку з кодовим замком, після чого мовчки попрямувала до душового відсіку в кінці коридору. Він, на диво, виявився справним — резервного живлення цілком вистачало для його роботи.

Вода була приємною й теплою, майже гарячою. Вона довго стояла під струменями, змиваючи зі шкіри та волосся рештки живильного розчину з інкубатора. Тепер від неї більше не тхнуло мокрим собакою, як пожартував Марк. Але радості це не приносило. Важкі думки накочувалися хвилями, від яких не було куди сховатися.

Хто вона? Справжня Діана, яка загинула тут понад сім десятків років тому, захищаючи цей коридор? Чи лише копія — бездушне створіння, що носить її обличчя й спогади, мов позичений одяг? Штучний інтелект чи людина?

Вона приклала долоню до грудей і відчула, як під ребрами б'ється серце. Живе, справжнє, тепле. Те серце, яке чомусь прискорило свій ритм, коли вона побачила хлопця там, у кімнаті.

Сльози потекли самі собою, змішуючись із водою — непомітні, але від того не менш гіркі. Вона так хотіла бути живою. Справжньою. Хотіла, щоб її знову пестили по голові й, можливо, цілували, а не дивилися як на небезпечний експеримент — витвір з надздібностями, клон зі збереженою свідомістю, створений за допомогою штучного інтелекту та наномашин. Вона хотіла бути просто дівчиною, яка щойно прокинулася від довгого, надто довгого сну.

Потім вона витерлася рушником, знайденим у шафці, й довго стояла перед потрісканим дзеркалом, вдивляючись у власне відображення й боячись побачити там кульові отвори чи сліди тієї давньої смерті. Бо пам'ятала вона все: і біль, і власну загибель — до найменшої секунди.

— Ну що ж, — мовила вона до відображення тихо, майже пошепки. — Тепер переодягтися — і до Марка. Підготувати його й допомогти в усьому розібратися, крок за кроком. Ну й крадькома поспостерігати, як він витріщатиметься на мої груди, недорослий... Клонування — все-таки чудова річ. Дещо таки збільшили, як я бачу.